— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.

— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.

— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…

— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!

— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.

— Де внучка? — роззирався по кімнаті.

— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.

Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.

— Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… — прошепотіла мама. — Ти такою ж гарнюнечкою була, — сльози закрапали одна по одній.

— Мамо, я впевнена, що і ти в її віці була саме такою. Ми ж однієї породи. Правда? — заглянула в очі.

— Доню… — обняла Марусю і захлипала.

— Так, народ, марш на кухню… А то зараз додасться ще один голос, — кивнув на Яринку.

На кухонному столику у маленькій тарілочці лежало три сухарики. Всі три погляди зупинилися на них. Потім переглянулися.

— А що — гулять так гулять! — першою озвалася Маруся і показала рукою на стіл, приховуючи свою незручність за жартом.

— Це все, що лишилося від обіду? — підозріливо запитала мати.

— Це все, що передбачалося на обід, — гірко посміхнулася Маруся. — Пропоную розділити з королевою цю трапезу! Якщо не гидуєте… Зараз зроблю чай.

Вона поставила на вогонь чайник. Приготувала чашечки. Насипала у чайничок заварку. А батьки мовчали. І ця мовчанка вже починала тиснути Марусі на потилицю.

— Ви мовчите, наче що трапилося… — поглянула на маму, а потім на тата.

— Це все, що ти мала з’їсти? — запитав, приголомшений побаченим, батько.

— Татусю, я ж не щодня так їм. Просто саме сьогодні у мене вийшов такий обід. Що, у вас ніколи такого не було?

— Не було… — впевнено відповіла мама. — Не було, Марусю… Ти не пам’ятаєш наші обіди?

— Мамусю, я пам’ятаю… Але ж не весь час так було. А студентські ваші часи?

— Дитино моя, коли твоя мама була вагітна, вона їла все для того, щоби ти у нас такою красивою народилася. Вважаєш, що за сухарями народиш здорову дитину? Ти ж розумна дівчинка і маєш знати, що для цього потрібні насамперед вітаміни! А де вони?! — гарячкував батько.

— Вітаміни справді бувають рідко. У нас нині не найкращий час… Самі виявилися заслабкими… А допомоги нізвідки, — Маруся не докоряла, просто розмірковувала. — Зі своїм небажаним сімейством я вам не потрібна. Дмитровій мамі — також… Усі покинули нас… — це прозвучало гірко. — Можливо, й справді не треба було створювати сім’ю, поки не впевнилися, що гідно справимось. Але вже так трапилось. І як би не було тяжко, ми намагаємося самі, принаймні, вижити. Та ще врахуйте, дорогі мої батьки, — посміхнулася, — я не закинула навчання. У мене через місяць — державні! І я впевнена, що складу їх на відмінно! І сина народжу! Справжнього козака! — голос її підвів, здригнувсь — і вона перервала свій емоційний месидж.

Батьки мовчали. Такі прості й болючі доньчині слова пекли обох. Через те вони часто кліпали й переглядались. А що сказати у відповідь? Найближчі люди кинули у найтяжчий час. І це вони, для яких вона була сенсом життя. Що може з людьми зробити затятість… Хотіли довести доньці свою незамінність? А тепер і не знають, що штовхнуло їх на таку безглуздість. Самі мучились і дитину довели ось до чого… Лише величезні очі й… живіт. Але навіть у такому хисткому становищі донька не втратила впевненості, не опустила рук, не зчиняла істерик… Так тонко і точно окреслила місце батьків у своєму житті… Точніше, вони самі його відвели, покинувши її з внучкою виживати. Хіба не знали, що той ґеній не спроможний утримувати сім’ю. Можливо, то й не його вина. Мозок зятя запрограмований на науку. Через те він безсилий перед побутом і невлаштованістю. Дмитрові самому потрібна нянька. Ну, якщо й не нянька, то секретарка — точно…

— Пробач нам, доню… Єдине, що можу сказати, — батько підійшов близенько й обійняв за плечі. — Ми мучилися там, ти мучилася тут… І все через якісь дурні гордощі. Хіба ж вони варті оцього відчуття, коли повертається душа?! Я лише тепер, коли бачу тебе, доню, коли можу притулити до себе — відчуваю свою цілісність. А то наче півлюдини ходило по світу весь той час, що ми жили, мов чужі. Ти думаєш, мати відчувала не те саме? — дивився співчутливо на дружину. — Просто вона, як і ти, ніколи собі не дозволяє слабкостей. Хоча… Повірте мені, дівчата, нормальні слабкості краще, ніж дурна сила волі. Бо через неї можна і душу надірвати. Що, зрештою, ми й зробили успішно.

— Сподіваюся, не зовсім до краю довели наше життя… — нарешті озвалася мати, і слова їй давалися тяжко. — Ми приїхали, Марусю, щоби виправити все… В міру можливого. І добре, що нема Дмитра. Нам було б тяжче…

— То давайте я все-таки приготую чай, — запропонувала Маруся. — А ви сідайте, не стійте, як на роздоріжжі… Бо мені здається, що ось-ось знову щезнете з мого життя… А я цього так не хочу, — призналася донька.

Батьки, як за командою, разом полегшено зітхнули, наче випустили із себе якого небажаного звіра, котрий мучив їх пекельним сумнівом. Вони сіли за стіл і знову наткнулися поглядами на сухарі. Батько раптом підхопився.

— Що ж це ми, Іро?! — стукнув себе пальцем по лобі. — А де наші пакети? — кинувсь у коридор.

Шурхотіли пакети, метушилися біля них батьки, а на столі один за одним з’являлися смачні делікатеси, про існування яких Маруся почала забувати. Вона стояла незрушно і споглядала це дійство на кухні. Дуже не хотілося б, щоб це виявилося сном. Закрила й відкрила очі, але це щастя не зникало — вмить помолоділі батьки радо накривали стіл…

Маруся глянула на монітор. Той заснув, доки вона міряла минуле. Шарпнула мишку — і висвітилась Анталія. Розкішний гірський пейзаж знову повернув до думки про відпустку. За вікном підступав до старого київського парку березень. Потихеньку стягував постарілу снігову ковдру, що сірими латками чіплялася за чорні вологі пагорби. Ці два пейзажі (на моніторі й за вікном) були настільки різними, що Марусі здавалося — вона перебуває водночас у двох світах. Цей світ із березневим віконним пейзажем тримає її на ланцюгу обов’язку, і вона покірно виконує свою щоденну роботу — аналізує, пише великі матеріали, намагається не відставати із запланованою докторською, раз на тиждень проводить тренінги підготовки речників… Усе це увійшло в її життя як необхідність. І Марусі здається, що навіть без одного з цих чинників усе зупиниться, наче годинниковий механізм без найменшого коліщатка. Вона навчила себе встигати всюди: зранку сніданок, школа, метро — і дальше за планом. Увечері також метро — і дальше за планом. А вечірній план один і той самий: вечеря, уроки з дітьми, їхній сон і, зрештою, докторська до знемоги… І ця знемога уже підступає з усіх боків.

Ще лише березень, а вона дивиться на літній краєвид, і її заполонює неймовірне бажання кинути все, забрати дітей та рвонути у той світ, що так яскраво манить із комп’ютерної картинки.

Шарпнулася від телефонного дзвінка, який несподівано відірвав від теплої думки про Анталію.

— Чую! — гукнула якимсь чужим голосом.

— Маруся? — уточнили з того боку.

— А хто ж? — пом’якшила голос, почувши здивовані нотки Світлани.

— А я хіба знаю, що за злюка-бобер там сидить?! Може, вже загриз досі нашу Марусечку… — жартувала подруга.

— Я зараз сама ладна будь-кого загризти…

— А що такого відбулося, що я не в курсах?

— Та ніби й нічого не трапилося… Не знаю, звідки ця химера… Свєт, а може, старію?

— Марусю! Ау-у! — погукала Світлана. — Ти сьогодні щось не те з’їла? Чи хто зурочив? Може, тебе зла керівниця викликала?