З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!
Підвівся Вейн Оверголсер – найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.
– Послухайте, що я вам скажу.
– Слухаємо, сей, – забурмотіли чоловіки.
– Я скажу вам, що ми маємо робити, – мовив він, обводячи всіх поглядом. – Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? – Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.
– Не кепкуй з моєї рушниці, синку, – попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.
– Вони прийдуть і заберуть дітей, – сказав Оверголсер, роззираючись. – Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.
Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.
– Двадцять три чи двадцять чотири роки – не має значення, – сказав він, коли гамір вщух. – Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти – як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.
Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:
– Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!
– Просимо, сей, – відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.
«І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».
– Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, – мовив Тіан, – і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.
– Але він не твій батько! – вигукнув єдиний робітник Ґерета Стронга, Росітер, і всі розсміялися. Оверголсер і собі посміхнувся з цього дотепу.
– Синку, якщо ти й справді не хочеш мені заперечувати, то не роби цього, – сказав Оверголсер. Тепер він усміхався самими губами.
– Але я мушу, – відказав йому Тіан і заходився міряти кроками простір перед лавами, повільно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тіан трохи підвищив голос, щоб вони зрозуміли, що тепер він звертається не лише до великого фермера.
– Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моїм батьком. Його діти виросли, ви ж знаєте, і, наскільки мені відомо, їх було лише двоє, дівчинка й хлопчик. – Зробивши коротку паузу, він видав убивчий аргумент. – Одне на два роки молодше від іншого. – Інакше кажучи, обоє одиначки. – Обоє в безпеці від Вовків, хоча цього Тіан не сказав уголос. Та й не потрібно було. Натовп загув.
Оверголсер густо й небезпечно почервонів.
– Та як ти взагалі смієш таку гидоту казати! Мої діти тут ні до чого, двійнята вони чи ні! Дай мені перо, Джефордсе, я ще не договорив.
Але знову застукотіли об дошки черевики: спершу повільно, потім набираючи швидкість, аж поки стукіт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всі боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колір наближався до пурпурового.
– Я ще не все сказав! – закричав він. – Ви слухатимете мене чи ні?
У відповідь він почув крики «Ні, ні!» і «Перо у Джефордса!». Тіан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розуміти, як не люблять у селі найбагатших і найуспішніших. Нехай ті сіромашники, яким менше пощастило чи які мали менше кебети (зазвичай одне прирівнювалося до другого), і знімали капелюхи, коли багатії проїжджали повз них у возах чи диліжансах, нехай вони надсилали зарізану свиню чи корову на знак подяки за те, що багаті позичали їм робітників допомогти зі спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кінця року за те, що вони допомогли купити піаніно для музичного салону в Павільйоні. Проте зараз чоловіки Кальї з якоюсь зловтішною люттю стукали ногами, щоб притлумити крик Оверголсера.
Не звиклий до такої відсічі, ошелешений Оверголсер спробував ще раз.
– Дай мені перо, прошу тебе!
– Ні, – сказав Тіан. – Пізніше, якщо схочете, але не зараз.
У натовпі й справді схвально загукали, здебільшого найдрібніші з дрібних фермерів і дехто з їхніх робітників. Манні мовчали. Вони так тісно скупчилися, що нагадували темно-синю чорнильну пляму посеред зали. Схоже було, що цей несподіваний поворот подій дуже їх спантеличив. Тим часом Воун Айзенгарт і Дієґо Адамс оточили Оверголсера з боків і тихо з ним заговорили.
«Це твій шанс, – подумав Тіан. – Не втрать його».
Він підняв перо, і всі замовкли.
– У всіх буде змога висловитися. Що ж до мене, то я скажу так: ми не можемо й далі схиляти голови та стояти сумирно, коли Вовки прийдуть забирати наших дітей. Вони…
– Вони завжди їх повертають, – несміливо подав голос робітник Фарен Посела.
– Вони повертають пусті оболонки! – закричав Тіан, і його підтримали вигуками «Мудро каже!», проте без достатнього запалу. Ентузіазм натовпу був геть недостатній. Поки що.
Він знову стишив голос, не бажаючи напосідатися на них із полум’яними промовами. Оверголсер спробував і зайшов у глухий кут, попри всі його тисячі акрів.
– Вони повертають лише оболонки. А що ж ми? Що робиться з нами? Хтось із вас може сказати: нічого, бо Вовки завжди були невід’ємною частиною нашого життя у Кальї Брин Стерджис, як циклон чи землетрус. Але це неправда. Вовки набігають щонайбільше шість поколінь. А Кальї більше тисячі років.
Старий манні з кістлявими плечима й сердитим поглядом трохи підвівся над лавою.
– Він правду каже, браття. Тут були фермери, а серед них і народ манні, ще до того, як пітьма накрила Край грому, не кажучи вже про набіги Вовків.
Люди дивилися на нього зачудовано. Здавалося, їхній благоговійний подив втішив старого, він кивнув і знову опустився на лаву.
– Отже, порівняно з велетенським шматом часу Вовки з’явилися недавно, – сказав Тіан. – Вони набігали десь разів із шість за сто двадцять чи сто сорок років. Хтозна. Бо, знаєте, час став якимось м’яким.
Тихий гомін. Дехто закивав.
– Тобто раз на одне покоління, – вів далі Тіан. Він розумів, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта і Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на їхньому боці. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навіть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обійдеться і без них. Якщо зможе їх переконати. – Вони приходять раз у покоління, і скількох дітей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немає маленьких діток, зате вони є у мене. І не одна пара двійнят, а дві. Геддон і Гедда, Лайман і Лія. Я люблю їх усіх чотирьох, але за місяць двох із них заберуть. А коли ці двоє повернуться, то будуть уже рунтами. Та іскра в їхніх душах, що робить з людської істоти людину, навіки згасне.
«Мудро каже, мудро», – як зітхання, прошелестіло залою.
– Скільки з вас мають дітей, у яких волосся росте тільки на голові? – вимогливим тоном зажадав Тіан. – Піднесіть руки!
Шестеро чоловіків підняли руки. Потім восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тіан вважав, що це вже все, догори неохоче здіймалася чергова рука. Наприкінці він нарахував двадцять дві руки, але ж у Залі були не всі мешканці села, хто мав дітей. Тіан побачив, що така кількість людей спантеличила Оверголсера. Дієґо Адамс теж підніс руку, і Тіан із втіхою відзначив, що той трохи відсунувся од Оверголсера, Айзенгарта і Слайтмена. Троє з манні підняли руки. Хорхе Естрада. Луїс Гейкокс. Багатьох він знав особисто. Напевно, кожного, крім хіба що кількох зайд-робітників, що працювали на дрібних фермах за крихітну платню й гарячі обіди.
