– ’Го зобрали, бо він попався під руку, – часто розповідав їм дід. – Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! – І він цілував свій дерев’яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.

Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності – тобто п’ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, – жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.

Залія дивилася на нього стривожено.

– Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам’яною землею, от і думаєш казна про що.

– Я не можу думати про інше, бо вони їдуть, щоб забрати дітей, – відповів Тіан.

– Ти ж не втнеш якоїсь дурниці, правда? Ще й сам-один?

– Ні, – відповів він.

Без вагання. «Він уже щось замислив», – подумала Залія, і в душі в неї зажеврів промінець надії. Авжеж, проти Вовків Тіан був безсилий, як і будь-хто з їхнього села, але простачком він теж не був. У фермерському поселенні, де більшість чоловіків не бачили далі власного носа й уміли хіба що орати й сіяти (а ще засівати жіноче лоно в суботу вночі), Тіан був кимось на кшталт унікума. Він міг написати своє ім’я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (і так її завоював, хоч вона й не змогла прочитати їх на землі), також він умів додавати цифри і перелічувати їх від великої до малої (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, він…

Якась частина її «я» не хотіла чути завершення думки. Але від згадки про Гедду й Геддона, Лію і Лаймана материнське серце стислося, і їй захотілося сподіватися.

– Що ти надумав?

– Я скличу всезагальні збори. Надішлю перо.

– І люди прийдуть?

– Ця новина змусить прийти кожного чоловіка у Кальї. Ми все обговоримо. Можливо, цього разу вони схочуть боротися, а не віддавати дітей без бою.

– Ти дурний, як пень, – пролунав позаду них надтріснутий старечий голос.

Тіан і Залія одночасно повернули голови й побачили старого. Слова прозвучали різкувато, проте старий дивився на них – власне, на нього – доброзичливо.

– Чому ти таке кажеш, діду? – спитав він.

– Від того, шо ти задумав, нарід розгулявся б і попалив усе кругом, якби всі були повпивалися. А тверезі… – Дід похитав головою. – Таких тобі не розворушити.

– Гадаю, цього разу ти помиляєшся, діду, – відказав Тіан, і Залія відчула, що її серце стискає крижана рука страху. Але під нею, десь глибоко, жевріла таки надія.

Якби Тіан попередив їх бодай за день до зборів, нарікань було б менше. Але він цього не зробив, не дав їм навіть однієї-єдиної ночі на роздуми. І коли Геддон і Гедда віднесли перо, чоловіки містечка таки прийшли. Він знав, що вони прийдуть.

Зала зібрань Кальї розташовувалася в кінці головної вулиці селища, за крамницею Тука, навскоси від Павільйону для розваг, що зараз стояв запорошений і темний, бо ж літо скінчилося. Невдовзі місцеві жінки почнуть прикрашати його до свята, проте в Кальї не надто весело відзначали Ніч Жнив. Звісно, діти завжди радо спостерігали, як кидають у вогнище опудал, а ті з хлопців, хто був відважніший, з наближенням свята крадькома зривали з жіночих вуст поцілунки. Та й по всьому. Вся ця мішура зі святкуванням могла бути цікавою в Серединному і Внутрішньому світах, але цей світ не належав до їх числа. Тут, на окраїні, люди мали значно серйозніші справи, про які слід було турбуватися замість Ярмарку Жнив.

Такі справи, як, наприклад, Вовки.

Деякі чоловіки (з заможних ферм на заході й трьох ранчо на півдні) прискакали на конях. Айзенгарт з «Рокінг Б» навіть узяв із собою рушницю й хрест-навхрест оперезався патронташем. (Тіан Джефордс мав великі сумніви щодо того, чи придатні набої для стріляння, а навіть якщо придатні, то чи вистрелить старезна рушниця.) Делегація манні приїхала в тісному возі, запряженому парою меринів-мутантів: у одного було три ока, а в другого – величезний горб рожевої плоті на спині. Здебільшого чоловіки Кальї приїздили на віслюках, вбрані у білі штани й довгі строкаті сорочки. Мозолястими пальцями вони відкидали на спини свої сомбреро на шворках і заходили до Зали зібрань, стривожено зиркаючи один на одного. Лави у Залі були соснові. Самі чоловіки, без жінок і рунтів, заледве зайняли тридцять із дев’яноста лав. Подекуди лунав гомін розмов, але ніхто не сміявся.

Тіан стояв надворі біля входу, тримаючи перо в руках, і дивився, як сонце осідає за обрій і крізь його золото проступає колір зараженої крові. Коли край сонця торкнувся землі, Тіан ще раз глянув на головну вулицю. Порожня, тільки троє чи четверо рунтів сиділи на східцях крамниці Тука. Ці бурмила ні до чого не були здатні, крім як тягати валуни з землі. Інших чоловіків він не побачив, ніхто не під’їжджав до Зали на віслюках. Тіан глибоко вдихнув, випустив повітря, потім ще раз втягнув і зиркнув на небо, що вже почало темніти.

– Людино-Ісусе, я в тебе не вірю, – сказав він. – Але якщо ти існуєш, допоможи мені. Кажу Богові спасибі.

По тому він зайшов усередину й зачинив за собою двері Зали зібрань, трохи гучніше, ніж слід. Всі розмови припинилися. Сто сорок чоловіків, більшість – фермери, дивилися, як він виходив уперед. Широкі холоші його білих штанів шурхотіли, черевики клацали об підлогу з твердого дерева. Він думав, що, коли настане ця мить, він злякається, можливо, навіть втратить дар мови. Він був фермером, а не артистом чи політиком. А потім подумав про своїх дітей і, знову підвівши погляд, зрозумів, що не боїться дивитися у вічі цим чоловікам. Перо в його руках не затремтіло. Коли він заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навіть не зроблять того, на що він сподівався (можливо, дідо мав рацію), але скидалося на те, що послухають його охоче.

– Вам усім відомо, хто я такий, – мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. – Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Гунік. У нас з нею п’ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.

Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.

– Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.

– Просимо, сей, – забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.

– До нас їдуть Вовки, – сказав він. – Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.

Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.

– Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, – вів далі Тіан, – тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з’являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…

– Двадцять чотири, – промовив чийсь голос із глибини залу.

– Ні, двадцять три, – заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. – Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.

Із зали долинуло бурмотіння – так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.

– Коли вони з’явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір’ї, – розповів Ройбен. – Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. – Сказавши це, він сів.