«Цей хлопець, мабуть, набагато старший за нашого Джейка, – подумала вона. – Та все одно виглядає як дитина». Але це добре. А Джейк… для хлопчика, який ще навіть не вступив у пору юності, Джейк занадто багато бачив. А також забагато зробив.

Оверголсер глянув на їхні револьвери (Роланд і Едді мали в кобурах по одному великому револьверу з сандаловими руків’ями; нью-йоркський «рюгер» 44-го калібру висів у Джейка під пахвою в кріпильній муфті, як називав її Роланд), потім перевів погляд на Роланда. Недбало відсалютував, ковзнувши напівстиснутим кулаком десь у районі лоба. Не вклонився. Якщо Роланда це й образило, він і оком не змигнув. На його обличчі застиг вираз ввічливої цікавості.

– Хайл, стрільцю, – привітався чоловік, який ішов поряд із Оверголсером, і насправді опустився на коліно, схиливши голову й притуливши до чола кулак. – Я Тіан Джефордс, син Люка. А це моя дружина Залія.

– Хайл, – відповів стрілець. – Називай мене Роландом, коли твоя ласка. Нехай будуть довгими твої дні на землі, сей Джефордс.

– Тіан. Будь ласка. Тобі й твоїм друзям того самого, тільки вдвічі…

– Я Оверголсер, – грубо перебив чолов’яга в білому «стетсоні». – Ми прийшли познайомитися з вами, бо Каллаген і молодий Джефордс про це просили. Я волію оминути формальності та якнайшвидше взятися до справи. Тільки не ображайтеся, прошу.

– Даруйте, але все не зовсім так, – заперечив Джефордс. – На зборах чоловіки Кальї проголосували за…

І знову Оверголсер перебив. Як зрозуміла Сюзанна, він чинив так завжди, просто мав до цього схильність. І навряд чи усвідомлював це.

– Так, громада. Люди нашої Кальї. Я прийшов, бажаючи прислужитися своєму рідному селу і своїм сусідам, але в мене зараз як ніколи гаряча пора…

– Чар’ю трі, – спокійно сказав Роланд. І попри інше, приховане значення цього виразу, значення, від якого Сюзанну досі продирав поза шкірою мороз, очі Оверголсера загорілися. Тієї ж миті в неї виникла перша підозра щодо того, як розвиватимуться події того дня.

– Слава жнивам, так, сер, кажу спасибі. – Стоячи збоку, Каллаген з підкреслено-терплячим виразом вдивлявся кудись у гущавину лісу. Тіан Джефордс і його дружина обмінялися за спиною в Оверголсера збентеженими поглядами. Слайтмени тільки мовчки чекали й спостерігали. – Бачу, в цьому ви тямите.

– Місто Ґілеад оточували ферми й фрігольди, – пояснив Роланд. – Свого часу я пововтузився з сіном і кукурудзою в коморі. А, ще й з гострокоренями.

Посмішка Оверголсера, яка призначалася стрільцеві, здалася Сюзанні доволі зневажливою. «Не мели дурниць, сей. Ми ж з тобою світські люди, знаємо, що до чого», – неначе промовляла вона.

– То звідки ви, сей Роланд?

– Е, друже, та тобі до лікаря треба, слух перевірити, – сказав Едді.

Оверголсер збентежено глянув на нього.

– Даруй, що ти сказав?

Едді розвів руками, мовляв, от бачите, це й треба було довести.

– Саме це я й мав на увазі.

– Едді, спокійно, – сказав Роланд. Досі ніжний і трепетний, мов весняний легіт. – Сей Оверголсер, як ввічливі, цивілізовані люди, ми маємо познайомитися і перекинутися кількома слівцями. Чи ж не так поводяться люди цивілізовані? – Роланд зробив коротку значущу паузу, а потім завершив думку: – У розбійників усе інакше, але ж серед нас нема розбійників.

Оверголсерові губи міцно стислися, і він рішуче зиркнув на Роланда, готовий дати відсіч. Але на стрільцевому обличчі не було ні сліду виклику, тож фермер трохи заспокоївся.

– Добре, – сказав він. – Отож як було сказано, Тіан і Залія Джефордси…

Залія присіла в реверансі, притискаючи незримі спідниці до зношених вельветових штанів.

– …а це Бен Слайтмен-старший і Бенні-молодший.

Батько підніс кулака до лоба й кивнув. Син з благоговійним виразом обличчя (цей трепет викликали револьвери, здогадалася Сюзанна) вклонився, виставивши вперед праву ногу п’ятою в землю.

– Старого ви вже знаєте, представляти нема потреби, – закінчив Оверголсер відверто презирливим тоном, який його самого образив би до глибини душі, якби призначався його дорогоцінному «я». Велике цабе серед фермерів швидко звикає розмовляти так, як йому до вподоби, подумала Сюзанна. І їй стало раптом цікаво, чи довго він ще так напосідатиметься на Роланда, поки не виявиться, що напосідатися йому ніхто не дозволить. Тому що є люди, з якими так не можна. Якийсь час вони вам підіграватимуть, а потім…

– Це мої супутники, – мовив Роланд. – Джейк Чемберз та Едді Дін з Нью-Йорка. А це Сюзанна. – Він недбало махнув у її бік, навіть не обертаючись. На обличчі Оверголсера миттю вигулькнув обізнаний, суто чоловічий погляд, який Сюзанна добре знала. Детта Волкер уміла стирати такі вирази з чоловічих писків, і навряд чи спосіб, у який вона це робила, припав би сею Оверголсеру до смаку.

Втім, вона лише стримано всміхнулася до Оверголсера та решти гостей і теж присіла у безспідничному реверансі. Їй здалося, що вона зробила це так само невимушено, як Залія Джефордс, але, звісно, коли в тебе немає нижче коліна ніг, то елегантно зробити реверанс не випадає. Авжеж, новоприбулі помітили, що вона без ніг, проте їхні почуття не надто її цікавили. Чим вона справді переймалася, то це тим, що вони могли подумати про її візок, той, що його Едді роздобув для неї у Топіці, де сконав Блейн Моно. Навряд чи ці люди бачили щось подібне раніше.

«Каллаген міг бачити, – нагадала вона собі. – Бо Каллаген з нашого світу. Він…»

– Це що, пухнастик-шалапут? – зненацька озвався хлопчик.

– Прикуси язика, – сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити.

– Та нічого, – заспокоїв фермера Джейк. – Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. – І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своїми мудрими очиськами з золотою облямівкою.

– Я ще ніколи не бачив свійського шалапута, – зізнався Тіан. – Чути, звісно, чув, але ж світ не стоїть на місці.

– Можливо, не весь світ зрушив, – сказав Роланд і подивився на Оверголсера. – Можливо, ще є в світі осередки старих звичаїв.

– Можна його погладити? – спитав хлопчик у Джейка. – Не вкусить?

– Погладь, не вкусить.

Коли Слайтмен-молодший присів перед Юком навпочіпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут відкусить малому носа.

Але Юк напрочуд стійко витримав те, що його гладили, і навіть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсміявся.

– Як, ти кажеш, його звати?

Та не встиг Джейк і рота розтулити, як пухнастик назвався сам.

– Юк!

Тепер засміялися усі, й отак простота сміху об’єднала їх на дорозі, що вела Шляхом Променя. Цей зв’язок був хисткий, проте його відчув навіть Оверголсер. Коли великий фермер сміявся, то виникало враження, що він може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк і пиху.

Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.

– Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, – сказав Оверголсер.

Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.

– Не варто, Вейне, – миттю озвався Джефордс. – Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…

– Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, – сказав Роланд, – гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? – І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): – Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.

Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.