Отож він лежав, слухаючи, як всі один за одним поринають у сон і їхнє дихання стає глибоким і рівним. Юк, потім Джейк, потім Сюзанна. Останнім заснув Едді.

Хоча… не зовсім останнім. Слабо, дуже слабо до Роландових вух долинало бурмотіння розмови: перемовлялися люди з іншого боку пагорба на півдні, ті, що стежили і йшли за ними слідом. Скидалося на те, що вони набираються сміливості, щоб вийти з криївки, дати про себе знати. Слух у Роланда був дуже гострий, проте недостатній, щоб розібрати, про що говорять. Разів із шість люди тихо обмінялися репліками, а потім хтось голосно на них цитьнув. Запала мовчанка, тільки вітер тихо ворушив верхівки дерев. Роланд лежав нерухомо, вдивляючись у чорне небо без зірок, очікуючи, поки підведеться Сюзанна. І вона не забарилася.

Але перед тим, як це сталося, Джейк, Едді та Юк занурилися в тодеш.

Про тодеш Роланд і його друзі дізналися (хоч відомостей про нього було кіт наплакав) від придворного наставника Ваннея в далекі часи своєї юності. Тоді їх ще було п’ятеро: Роланд, Алан, Катберт і Воллес, Ваннеїв син. Воллес, навдивовижу розумний, проте хворобливий хлопчик, помер від падучої хвороби, яку ще називали «королівським нещастям». Так їх стало четверо – над ними розкинув своє крило ка-тет. Ванней теж це знав, і знання лише примножувало його смуток. Корт навчав їх орієнтуватися за сонцем і зірками, Ванней показав компас, квадрант і секстант, навчив їх математики, що могла знадобитися в житті. Корт учив їх битися. За допомогою історії, розв’язання логічних проблем і настанов щодо того, що він називав «універсальними істинами», Ванней демонстрував їм, що часом сутички можна уникнути. Корт навчав їх убивати, коли це необхідно. Ванней з його кульганням і приємною, хоч і відстороненою усмішкою, говорив їм, що насильство лише погіршує проблеми, а не розв’язує їх. Він називав його порожнистою камерою, де всі природні звуки спотворює луна й не розібрати, де справжній звук, а де відлуння.

Він викладав їм основи фізики й хімії – точніше, їхні залишки. Учив, як закінчувати речення на кшталт «Те дерево схоже на…», «Коли я біжу, я щасливий, мов той…» і «Ми не могли не розсміятися, тому що…» Роланд терпіти не міг таких вправ, але Ванней не давав йому відкараскатися.

– У тебе дуже квола уява, Роланде, – якось сказав учитель (Роландові тоді було одинадцять років). – Та я не дозволю тобі послабити її ще більше, уникнувши тренувань.

Він виклав «Сім ступенів магії», ухилившись од відповіді на питання, чи вірить у них сам. На одному з тих занять, наскільки міг пригадати Роланд, Ванней згадав про тодеш. Чи, можливо, Тодеш (з великої літери), Роланд не був певен. Він пам’ятав, що Ванней розповідав тоді про секту манні, мандрівний люд. А чи згадував він при цьому чаклунську веселку?

Так, згадував, думав Роланд. Йому й самому вже двічі доводилося тримати рожеву дугу веселки в своїх руках (один раз у дитинстві, а другий – уже в зрілому віці), і хоча він обидва рази потрапляв усередину кристала, мандрував у ньому, вдруге навіть разом з друзями, але він ніколи не занурювався в тодеш.

«А звідки ти знаєш? – спитав він у себе самого. – Як ти можеш знати, якщо був усередині?»

Тому що Катберт і Алан неодмінно б йому про таке сказали.

Ти впевнений?

Якесь дивне відчуття, настільки чуже стрільцеві, що він навіть не міг його назвати – відраза? переляк? – стиснуло йому груди, й він усвідомив, що він не певен. Йому було відомо лише те, що куля затягла його всередину, в свої глибини, та що йому дуже пощастило, коли він звідти вибрався живим.

«Але тут немає жодної кулі, навіть поблизу немає, – подумав він, і знову відповів йому той, інший голос – сухий, невблаганний голос його старого кульгавого вчителя, який до кінця життя так і не перестав тужити за своїм єдиним сином, – і слова були ті самі:

Ти впевнений? Впевнений, стрільцю?

Все почалося з тихого потріскування. Спочатку Роланд вирішив, що то багаття: хтось поклав туди соснові гілки, до них нарешті дісталося вугілля й тепер глиця тріскучо спалахувала. Проте…

Звук став гучнішим, переріс у електричне дзижчання. Роланд сів і озирнувся у бік багаття, що вже дотлівало. І тут його очі округлилися, а серце шалено закалатало в грудях.

Сюзанна відвернулася од Едді, навіть трохи відсунулася. Едді розкинув руки, Джейк теж. Їхні пальці дотикалися. На очах у Роланда їхні тіла замигтіли: стали зникати й проявлятися. З Юком відбувалося те саме. Коли вони зникали, на місці їхніх тіл з’являлося тьмяне сіре світіння, що приблизно повторювало форми і розташування їхніх тіл, неначе щось тримало для них місця в реальності. Щоразу, коли вони поверталися, лунало те тріскотіння. Роланд бачив, як тремтять їхні повіки від обертів очних яблук.

Вони спали. Але не просто спали. Вони занурилися в тодеш – стан переходу з одного світу до іншого. Подейкували, що це вміють робити манні. А також – що цей стан могли спричиняти кулі з чаклунської веселки, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. А надто одна з куль.

«Вони можуть застрягнути між двома світами і впасти, – думав Роланд. – Так казав Ванней. Він попереджав, що занурюватися в тодеш дуже небезпечно».

Що він ще казав? Пригадати це Роланд не мав часу, бо ж тієї самої миті Сюзанна сіла, натягнула на обрубки ніг шкіряні чохли, які зробив їй Роланд, і перебралася в свій візок. А за мить уже котила до прадавніх дерев, що росли на північ від дороги. Цей шлях пролягав у протилежний бік від того місця, де отаборилися люди, що стежили за ними. Єдине полегшення.

Якусь мить Роланд залишався на місці, не знаючи, що робити. Та зрештою рішення прийшло. Будити їх у стані тодешу він не міг – чинити так означало наражати їх на величезний ризик. Єдине, що він міг, – піти слідом за Сюзанною, як і в ті попередні кілька ночей, і сподіватися, що вона не втрапить у халепу.

Можеш також поміркувати над тим, що буде далі. То був холодний лекторський голос Ваннея. Його старий учитель вочевидь збирався трохи погостювати в його голові. Розумування ніколи не було твоєю перевагою, але тобі доведеться це зробити. Звісно, ти маєш зачекати, доки ті, хто йде за вами назирці, самі дадуть про себе знати, та зрештою, Роланде, ти повинен будеш зважитися на якісь дії. Втім, спершу добре все обміркуй. І краще раніше, ніж пізніше.

Так, раніше завжди краще, ніж пізніше. Знову пролунав той гучний хряскіт: повернулися Едді з Джейком і Юком у хлопчикових обіймах. А потім вони знову зникли, залишивши по собі лише слабке ряхтіння ектоплазми. Але нехай. Його завдання – простежити за Сюзанною. Що ж до Едді та Джейка… як на те Божа воля, вода буде.

Припустімо, що, коли ти повернешся, їх уже не буде. Що тоді? Ванней казав, що таке трапляється. Що ти їй скажеш, як вона прокинеться й побачить, що її чоловік і прийомний син обидва щезли?

Але тієї миті він нічого не міг з цим вдіяти. Єдине, що він міг зробити, – подбати про Сюзанну. Про її безпеку.

На північному боці дороги старезні дерева росли на великій віддалі одне від одного. Над головою їхнє віття спліталося, утворюючи щільну запону, але на землі було повно місця для Сюзанниного візка, тож вона швидко просувалася вперед, петляючи між величезних прадавніх грабів і сосон, легко котячи вниз, під гірку, запашним товстим килимом з опалого листя й глиці.

Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жінка, що зве себе Мія.

Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днів, аби лише повернулася цілою й неушкодженою, а Джейк та Едді виявилися на місці.

Він відчув гостріші, свіжіші пахощі зелені: очерет і водорості, – що змішувалися з запахом твані, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слідом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крізь лісовий підстил тепер проступав підлісок, спершу ледь помітно, а далі поступово розростаючись. Гілля дерев угорі поріділо. Дзижчали москіти, літала мошкара. Запахи болота подужчали.