Раптом Джейкові здалося, що пітьма навколо погустішала. Він подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Ні, не зайшло, проте хлопчик міг поклястися, що бачить чорний ореол довкола сліпучого сонця – неначе налякане око, обведене фарбою для повік.

За півкварталу від них, ближче до центру міста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вітрину ресторанчика, і Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалік була музична крамниця «Вежа могутності», де він подумає: «Нині вежі продають майже за безцінь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сірий «лімузин»… але він пішов далі. Джейк’77 був зациклений лише на прийдешньому.

– Це Балазар, – промовив Едді.

– Що?!

Едді показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку від «Сулка». Інші двоє оточили його по боках. Вигляд у них був спокійний і пильний водночас.

– Енріко Балазар. Тільки набагато молодший. Господи, та йому сорок років!

– Зараз 1977 рік, – нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: – Це той, кого ви з Роландом убили? – Якось Едді розповів Джейкові про стрілянину 1987 року в Балазаровому клубі, опускаючи найкривавіші подробиці. Наприклад, про те, як Кевін Блейк вкинув до кабінету Балазара голову брата Едді, щоб виманити Едді й Роланда на відкриту місцину. Голову Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша.

– Ага, – відповів Едді. – Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, – то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м’ясорубка.

– Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?

Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаромонстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.

– Інший охоронець – то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. – Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.

– Едді, ти в нормі?

– Мабуть. Здається. – Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, – подумав Джейк. – Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».

Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.

– Круті хлопці, – сказав Джейк.

– Найкрутіші, – погодився Едді.

– З Брукліну.

– Ну звісно.

– А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?

– Здається, саме це ми й маємо з’ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?

– Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.

– Я теж. Проте ходімо.

І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”».

Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.

«Боягузи, – подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. – Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».

– Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, – говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. – Може, запросите нас до свого кабінету?

– Нам нема чого обговорювати, – відказав Тауер, скоса поглядаючи на Андоліні. Джейк його чудово розумів: Джек Андоліні скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фільму жахів. – Після п’ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з’явиться. Можливо. Отже, поговоримо після Дня незалежності. Мабуть. Якщо схочете. – Він посміхнувся, щоб продемонструвати свою розважливість. – Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навіть не червень. І, щоб ви знали, моє прізвище не…

– Він не бачить сенсу, – сказав Балазар, звертаючись до Андоліні й чоловіка з великим носом. Розвів руки в боки, потім опустив їх. «І куди котиться наш світ?» – промовляв цей жест. – Джек? Джордж? Цей чоловік узяв у мене чек на суму з п’ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зі мною розмовляти.

– Неймовірно, – сказав Бйонді. Андоліні промовчав. Він просто зиркнув на Кельвіна Тауера з-під неандертальського лоба своїми брудно-карими очицями, що скидалися на дрібних злющих тваринок, які виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навіть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливішим за слова.

– Я хочу поговорити з тобою, – терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очі буравили обличчя Тауера. – Чому? Тому що мої боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаєш що? Я думаю, за сто штук, які тобі відвалили, ти можеш приділити мені п’ять хвилин. Правда?

– Ста тисяч уже нема, – похмуро відказав Тауер. – І ви чудово це знаєте, як і ті, хто вас найняв.

– Мене це не обходить, – сказав Балазар. – Та й чому б я мав перейматися? То були твої гроші. Єдине, що мене цікавить, – чи поведеш ти нас до свого кабінету. Якщо ні, ми поговоримо тут, на очах у цілого світу.

«Цілий світ» складався на ту мить з Аарона Діпно, одного пухнастика-шалапута і двох колишніх ньюйорківців, котрих жоден із чоловіків у книгарні бачити не міг. Друзяки Діпно здиміли з-за шинкваса, як справжні боягузи.

– Мені нема на кого залишити книгарню, – востаннє спробував відкараскатися Тауер. – Наближається час обіду, до нас можуть зайти відвідувачі…

– Та ви навіть п’ятдесят баксів за день не вторгуєте, – сказав Андоліні, – нам це відомо, містере Торен. Якщо ж ви справді боїтеся проґавити крупного клієнта, нехай він кілька хвилин постоїть за прилавком.

З переляку Джейк подумав, що той, кого Едді називав Старим Страшком, говорить про нього, Джона «Джейка» Чемберза. А потім зрозумів, що Андоліні показує повз нього, на Діпно.

Після цього Тауер здався. Чи Торен.

– Аароне, – звернувся він до товариша. – Постережеш?

– Як скажеш, – погодився Діпно. Вираз обличчя в нього був стурбований. – Ти точно хочеш розмовляти з цими хлопцями?

Бйонді промовисто на нього зиркнув, але Діпно гідно витримав цей погляд. Джейк навіть відчув гордість за старого.

– Так, – відповів Тауер. – Все нормально.

– Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальної незайманості, – сказав Бйонді й розреготався.

– Добирай слів, ти у храмі книги, – сказав Балазар, але Джейк помітив, що він і собі посміхнувся. – Ходімо, Торене. Трохи потеревенимо.

– У мене інше прізвище! Я змінив його в законний спосіб на…

– Та яка різниця, – заспокійливо промовив Балазар і навіть поплескав Тауера по руці. Джейк досі не міг звикнути до думки, що все це… вся ця мелодрама… відбувалася після того, як він вийшов з крамниці з двома новими книжками (принаймні для нього новими) й попрямував далі. Усе це сталося в нього за спиною.

– Фріц воно і є фріц, правда, бос? – жваво спитав Бйонді. – Чи голландець, чи хто він там. Хай як він себе називає.

– Джордже, якщо я схочу почути твій голос, то скажу, які слова ти маєш говорити. Затямив? – спитав Балазар.

– Добре, – відповів Бйонді. Хвильку поміркувавши й вирішивши, що «добре» прозвучало не надто запально, додав: – Так! Авжеж!

– Гаразд. – Притримуючи Тауера за руку, по якій щойно плескав, Балазар повів його в глиб книгарні. Книжки тут були звалені абияк, повітря було задушливим від запаху мільйонів сторінок, порослих пліснявою. Підійшли до дверей з написом «Службовий вхід», Тауер дістав низку ключів. Поки він шукав потрібний, ключі теленькали.