– О ні, навіть не сподівайся. Письменники грішать дуже багато. Ну все, я пішла, на мене чекають. До зв’язку, Романе. Веселого Різдва, – промовила Аґнєшка, підіймаючись, махнула пальчиками й зникла в коридорі.

За нею зачинилися двері, потім Роман почув, як на вулиці заводиться й зривається з місця «опель», і аж тоді нарешті повернувся поглядом до столика, де залишилися гроші, ключ, дві чашки – його із залишками чаю і її, порожня, зі слідами помади на краєчку, – та імпровізована візитка Аґнєшки. Її прізвище було Кохановська.

«Дивна ця Кохановська», – подумалося Роману.

Люди взагалі дивні.

І так теж трапляється, хоча й дуже рідко. Ідеш своєю дорогою більш-менш упевнено, часом ще й когось ведеш за собою, але врешті робиш єдиний необережний крок – і ось ти вже у глибокій ямі, по саму маківку в лайні. Тепер ти смикаєшся на всі боки, дриґаєш кінцівками, дуже обережно використовуєш останні запаси повітря й вишіптуєш у довколишню гнилизну всі молитви, які знаєш, навіть вигадуєш свої. А янголи Господні збираються десь там нагорі, як охоронці в супермаркетах, і регочуть із тебе, надриваючи животи біля своїх камер спостереження. І лише раз на мільйон випадків когось із цих крилатих загризає сумління, він нечутно залишає строкату ангельську компанію і, чуючи за спиною нові вибухи реготу, летить на допомогу, несподівано з’являється на екранах, від чого його друзі-янголи затихають, присоромлено опускають голови і йдуть до курилки. А він без особливих зусиль витягає тебе з лайна, влаштовує всі твої справи, усе за тебе робить і вирішує. Потім п’є з тобою чай і несподівано зникає, залишивши на столі свій номер, за яким можна телефонувати в разі чого.

Ось так у людей з’являються янголи-охоронці.

Романові не йшла з голови Кохановська. Він уже четверту годину лежав біля Оленки, обійнявши й наслухаючи, чи не перестала вона дихати від того снодійного. Але ні, мала спала міцно й спокійно, навіть не ворухнулася, коли він її роздягав і перекладав із дивана, готуючи постіль, і назад, на свіжі подушки й простирадла.

Кімнат виявилося дві: та, де зараз спала Оленка, у кінці коридору, ліворуч, і дещо більша, майже при вході у квартиру, праворуч. У ній було прохолодніше (певно, тому Аґнєшка і вклала Оленку в дальшій), а ще там покоїлося ціле море найрізноманітніших книжок, які навіть не вміщалися в шафі, а високими вежами стояли біля дальньої стіни. Був телевізор, за яким Роман знайшов величезну валізу з кількома десятками платівок класичного року й про – сто класики. У глибині валізи ховався програвач. На жаль, він не працював. Телевізор теж.

Кімната мала вихід на балкон, доволі затишний і милий, як на Романів смак, – з кріселком, стільцем і столиком між ними. Звідти можна було дивитися на засніжену вулицю, на підлозі валялося з десяток запальничок і кілька початих пачок цигарок різних марок. Очевидно, залишилися від тих, хто гостював тут в Аґнєшки.

– Витягла з лайна, залагодила всі мої справи, усе за мене влаштувала й вирішила, – сказав він сам до себе, повторюючи власні думки.

Потім він іще раз пройшовся помешканням, тримаючись за стіни, – саме так тут буде ходити вже завтра Оленка, – відсунувши або відкинувши з-під ніг усе, що могло їй завадити або нашкодити, і, швиденько вмившись, поліз до коханої під ковдру.

З вулиці час від часу долинали радісні вигуки й сигнали автомобілів, але потім і це все затихло, тільки поодинокі автівки шурхотіли колесами по дорозі. Четверту годину Романові не йшла з голови Аґнєшка Кохановська, він із величезною вдячністю згадував усе, що вона для них встигла зробити вже в перші години знайомства. Раптово йому подумалося, що він тепер житиме серед її речей і думок, які, певно, досі літають десь під стелею й ховаються по кутках. «Треба буде, коли зустрінемося, спитати, відколи вона тут не мешкає постійно… Обіцяла, що ми зустрінемося до Нового року», – подумав Роман і нарешті знеможено вимкнувся, аж тепер відчувши полегшення.

Олена завжди прокидалася першою. Ось і цього разу, лише за кілька годин по тому, як Роман провалився в сон, вона почала чути, що відбувається в помешканні. Для сліпих людей прокидання значить зовсім інше, аніж для зрячих. Ті, хто здатний бачити світло, переходять до нього з темряви, натомість сліпі перебираються з однієї темряви – тотальної, у якій нема більше нічого, – до темряви, яку можна почути, ідентифікувати на запах і вивчити на дотик подушечками пальців. Ледве відчутно пахло корицею, і Роман дихав поруч, ранок був подібний на будь-який інший у їхньому помешканні, яке вони залишили кілька днів тому, і Олена в перші секунди подумала, що ця затія з виїздом до Праги – лише сон, із якого настав час видряпуватися.

Але, вслухавшись, вона зрозуміла, що це, швидше за все, не так. Не чути було годинника в кухні, не порипувала половиця в коридорі, натомість було кілька інших звуків, поки не ідентифікованих, не розсмакованих, не розчутих, які їй підказали, що вони не вдома.

Олена почувалася несамовито голодною, свіжою й радісною. Вона потягнулася, аж захрустіли кісточки, і голосно видихнула. Потім рефлекторно сама собі перелякано затулила рота: забулася, що поруч спить Роман, а маючи чутливий сон, він уже не засне, якщо його розбудити.

Лежати Олені більше не хотілося, і вона вислизнула з обіймів Романа, вирішивши вивчити помешкання, де вони тепер знаходилися. Навпомацки, тримаючись за шафу, подалася до коридору, відшукала ванну й туалет, кругом обійшла кухню, надовго затримавшись біля вікна, вивчаючи на запах і дотик все, що лежало при вікні, та прикладаючи вушко до шибки й щоразу розмито чуючи з вулиці іноземну мову. «Прага!» – радісно подумала Олена і вп’ялася, наче в оргазмі, пальцями в покривальце, яким було застелене підвіконня. А за склом виблискували на ранковому сонці свіжі варшавські сніги, ще не торкані двірниками і снігоочисними машинами.

Останнім часом Олені дуже залежало на тому, аби залишити Україну. Роман казав їй, що з кожним днем почувається все більше затиснутим, що, ходячи містом, мовби мусить розривати розтягнений повсюди колючий дріт. І він його рве, і сам об нього рветься, розчищає дорогу, а на ранок цього дроту стає більше, і прориватися все складніше й болючіше. У таких випадках зазвичай кажуть, що «тільки сліпий не побачить». Олена не могла бачити змін, але відчувала їх доволі конкретно. Змінилися настрої людей, змінився тон розмов у громадському транспорті, фальшивими стали голоси ведучих на радіо, вулиці захлиснула в’язка й смердюча депресія. Остання крапля надії випарувалася після жовтневих виборів до парламенту, коли стало зрозуміло: Україну навмисне заганяють у вигрібну яму і вже можна валити. Олена передовсім жаліла Романа, бо їй було байдуже, де жити, з її сліпотою всюди забезпечена хоча б мізерна, але допомога держави, бодай моральна, але підтримка близьких. А Романові доводилося фактично тягти їх двох, і хоча він не казав ніколи, як йому важко, і ні на що не жалівся, але Олена вже довгий час відчувала в ньому глибоку затвердлу втому, яку їй не вдавалося вирвати ані з ходу вигаданими казками, ані співом, ані пестощами, – тими небагатьма речами, які їй добре вдавалося робити без сторонньої допомоги.

Роман за освітою був дизайнером. Після університету пішов працювати в компанію, що готувала проекти для всіх охочих щось збудувати. Останніми роками охочими переважно були ті, хто робив замовлення, пов’язані з європейською першістю з футболу. Ні, звісно, не йшлося про готелі чи стадіони. Цим займалися хлопці дуже серйозні. Романовій конторі залишалося те, на що не хотіли витрачати час ці серйозні хлопці. Проекти супермаркетів, кінотеатрів, нічних клубів, автостоянок і кіосків із хот-догами та шаурмою в місцях потенційного скупчення туристів – ось чим займалася їхня компанія.

Декілька разів їм пощастило вирвати в конкурентів замовлення в самому Києві, що для невеличкої компанії з Дніпропетровська розцінювалося як однозначний успіх. На превеликий жаль, скільки Роман пам’ятав, їм лише зрідка діставалися вартісні, грошові й цікаві замовлення. У такі періоди контора оживала, усі ходили на пиво після роботи, часом навіть зустрічалися у вихідні. Але Роман таких замовлень міг пригадати не більше п’яти. Решта були дрібні, сірі клієнти, настільки слизькі й часом навіть неадекватні, з такими замашками, що праця на них лише гнітила.