Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.
– О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, – вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.
Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», – тільки й подумав він.
Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.
Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік – стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.
Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них – це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, – думав Роман. – Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»
Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.
А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.
Роман поглянув на Оленку – та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла – мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.
Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:
– Це вже Прага.
– Гарно тут, – подивившись у вікно, промовив Роман.
Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.
Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.
– Усе, ми приїхали, – повідомила вона.
Роман вийшов із машини й роззирнувся навкруги. Вони стояли під кількаповерховим будинком на доволі чистій і галасливій вулиці. Аґнєшка відчинила йому дверцята автомобіля, Роман витяг звідти Олену і взяв її на руки.
– Ходімо, – покликала його полька, зникаючи в прямокутному вході до подвір’я.
Роман слухняно рушив слідом, легко несучи на руках Оленку, усміхнувшись про себе мимохідь згаданій фразі про те, що «кохання носити легко». Увійшов до притриманих Аґнєшкою дверей під’їзду й піднявся за нею на третій поверх. Полька зупинилася на сходовій клітці, попорпалася в торбинці. За мить із легким брязкотом вихопила звідти ключ на широкому кільці, тричі провернула його в замку (Роман відзначив для себе аж три повороти, такого він досі не зустрічав). Хрипко проспівали дверні петлі, і гості з господинею нарешті увійшли.
Вимикач у передпокої клацнув намарно, залишивши гостей у темряві, яка після добре освітлених вулиць, до того ж засипаних снігом, здавалася в’язкою й несподіваною. Аґнєшка щось буркнула собі під носа і впевнено рушила вглиб квартири, на ходу акуратно посунувши з проходу якісь речі. За кілька секунд клацнув інший вимикач, і в коридор виплеснулося жовте світло з кімнати ліворуч.
– Романе, ходи сюди, – гукнула хазяйка.
Той обережно проніс до кімнати Олену і вклав на канапу, яку Аґнєшка щойно накрила ковдрою. Дівчина миттю повернулася уві сні на бік, лицем до стіни, і тихенько засопіла. Полька прочинила дверцята шафи поруч, дістала ще одну ковдру і дбайливо вкрила Олену. Потім дала Романові знак іти за нею, вимкнула світло в кімнаті, причинила двері, і вже за кілька секунд вони сиділи при невеличкому старому столі в кухні. Аґнєшка полізла до шухляд, очевидно, по чай і цукор, а Роман роздивлявся кімнату. Якесь дивне відчуття викликала ця кухня. Хоч і була стара й добряче занедбана, та саме цей куточок квартири, схоже, викликав у власниці чи не найбільше сентиментів. Маленький столик, за яким можна сидіти лише вдвох, бо для трьох він буде затісний; цілі шеренги найрізноманітніших філіжанок, чашок, бокалів і чарок за склом у старій шафці під посуд; кілька порожніх пляшок з-під вина за газовою плитою; у шухляді багато чаю й кави, холодильник обліплений магнітами, на підвіконні – декілька вазочок із цукерками й стосик книжок. Затишне місце.
– Тобі подобається, – з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.
– Так, подобається. Тут затишно, – відповів Роман. – Слухай, може, допомогти чимось?
– Та ні, чай я сама заварю, сиди.
Аґнєшка вправно поралася біля плити. Налила воду до невеличкого старого чайника, поклала в нього цукор і заварку, дістала із сумочки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона наче танцювала, готуючи чай. Роман аж задивився на неї. Тобто лише цієї миті зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не спускав іще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Розглядав зачіску, спостерігав за руками, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно була відвернута, тож він більше свердлив поглядом спину і плечі. Полька справляла приємне враження.
Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю й поклала на стіл.
