Коли Аґнєшці було двадцять сім, на неї вийшов представник поважного видавництва і запропонував контракт на кілька книжок. Вона погодилася і, нарешті знайшовши баланс між читанням і писанням, серйозно зайнялася прозою, перечитуючи при цьому в рік десятки грубезних книг і почавши активно займатися перекладами з німецької та української.

«Сама себе зробила, з нуля фактично», – захоплено казали позаочі її друзі та знайомі, яких тепер ставало дедалі менше. Аґнєшка і справді дуже змінилася останніми роками, і чи не єдине, що досі міцно поєднувало ту Кохановську, яка розчісувала малого брудного Пілсудського, з тією, яка налетіла на Романа при виході з Єзуїтської вулиці, – це іриски, які вона завжди мала в кишені своєї куртки.

Поки Роман здолав три поверхи від квартири до виходу з під’їзду, знову почав падати сніг, лапатий і м’який. Аґнєшка щось співала й пританцьовувала під цю мелодію у світлі ліхтаря, підставляючи симпатичне лице під білі крихкі пластівці, ті одразу танули, від чого щоки і ніс були вологими, як після довгого, нестримного ридання. Але на вустах виблискувала задоволена усмішка.

– Що співаєш? – спитав Роман, підходячи ближче.

– Привіт! Азнавура співаю.

– Ти французьку знаєш? – поцікавився він.

– Ні, просто собі мугикаю, – пояснила Аґнєшка. – То що, готовий?

– Не знаю, – чесно відповів Роман.

– Ну, менше з тим, ми вже зустрілися. Ходімо! – І перша рушила вулицею.

Роман кілька секунд постояв, потім махнув на все рукою і, пришвидшивши крок, наздогнав її. Він ішов праворуч від неї, на крок позаду, вивчав профіль, який учора здався йому симпатичним, а сьогодні вже однозначно вродливим. Аґнєшка рухалася швидко, не озираючись, не говорячи до нього. Довге пухнасте волосся, стягнене ззаду стрічкою, хиталося в ритм ході, очі мружилися від снігу, язик раз по раз злизував із вуст розтоплені сніжинки, і Роман піймав себе на тому, що від її губ не відриває очей уже кілька хвилин. Єдине, що могло виказувати в ній занепокоєння, – це худі довгі пальці, що жили наче своїм життям, нервово рухалися, торкалися одне одного, стискалися в кулак, а потім випростовувалися на всю довжину, пальці, що ніяк не хотіли ховатися в кишені, і щохвилини внутрішня напруга виштовхувала їх звідти, від чого вони мерзли під снігом, стаючи все менш рухомими і все більш напруженими. Стороння людина, – така ото, як Роман, якби він не дивився невідривно на вологі вуста, – могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.

Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними – це сказано занадто слабко. Радше – безнадійними. Марними.

Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку – до терміну здачі матеріалу редакторам – значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.

– Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, – повідомив наприкінці літа роботодавець.

– Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, – спокійно відповіла Кохановська. – Може, навіть швидше впораюсь.

– Чудово, – закивав шеф. – Сподіваюся, там буде про кохання.

– Ні, не буде.

– Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! – раптом закричав він.

– Кохання? – перепитала Аґнєшка.

– Так, кохання. Напишеш?

– Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?

Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.

– Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять – ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.

– Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!

– Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.

Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.

Тоді Кохановська вирішила моделювати ситуації. З листопада в її житті встигли промайнути затуманені постаті Марека, Збишека, Алєксандера, Томаша і навіть Кароліни. Потім з’явилися кілька безіменних силуетів, жоден із яких не тримався біля неї більше трьох днів. Ні чоловіки, ні жінки не могли розбудити в ній нічого такого, що тривало довше кількох хвилин, і Кохановська занурилася в глибоченну депресію. Аґнєшка перестала нормально засинати, і довелося почати пити снодійне, кількість модельованих ситуацій росла майже в геометричній прогресії, але робилося це вже з відчаю і впертості. Рідко хто тепер досиджував із нею бодай вечір, і вона, залишившись сама біля шинквасу, напивалася так, що до свого помешкання знаходила потім дорогу далеко не одразу.

Остання на поточний момент спроба – Гжегож – виявився доволі начитаним і обізнаним чоловіком. Гжегож читав її книги і, хоча й не був у цілковитому захваті, відгукувався про зміст доволі схвально. Вони проговорили декілька годин про її творчість, їхнє місто, його роботу та сім’ю і ще купу всяких інших речей. Вони переспали першої ж зустрічі, потім було декілька побачень, під час яких Аґнєшці здавалося, що їй шкіра тріскається від дотиків, а з розломин сочиться густий і пахучий сік, і одного вечора вона не зуміла встояти перед ніжністю, підкріпленою досвідом. У ній почало зароджуватися неясне передчуття чогось справжнього, але тут він запросив її на вечерю, на якій, відпиваючи дороге вино з фужера, повідомив, що їм краще не бачитися більше, бо все, що, на його думку, могло відбутися між ними, вже відбулося.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.