– Ти тут не живеш? – поцікавився він.

– Ні. Лише раз на тиждень заїжджаю пил протерти й глянути, чи взагалі все в порядку. Я серйозно тобі кажу. Якщо ти з цієї вашої чоловічої пихи турбуєшся про гроші – не варто, з вас нічого не візьму й навіть платитиму тобі за наші розмови. Вважай, що ми підпишемо контракт на серію інтерв’ю.

– Аґнєшко, ти сама себе чуєш? – здивовано випалив Роман, якому не вірилося, що він правильно розуміє рідну мову в устах цієї дивної польки.

– Я сумніваюся, що ти мене чуєш. Я даю вам гроші лише за те, що ти час від часу говоритимеш зі мною. Даю вам помешкання на будь-який час, на який захочеш, і нічого з вас не вимагаю. Крім того, подумай про Олену. Ви ж не просто так виїхали з України, – майже констатувала Аґнєшка.

– Чому ти так думаєш? – заскочено спитав він.

– А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?

– Нехай так, – неохоче погодився Роман.

– Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.

Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, – жити чужим коштом у чужій країні, – у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.

З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це – ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала:

– То що скажеш? Згода?

Він мовчав кілька хвилин, аж поки зрозумів, що саме його насторожило.

– Припустимо, я погоджусь. Але з чого ти взяла, що про мене можна книгу написати? Я ж ніхто. Був невеликий відтинок життя, коли я був кимось, у дитинстві, – весь світ крутився довкола мене, так, я це пам’ятаю. Так, я закінчив школу, здобув вищу освіту, облаштував квартиру, яку отримав у спадок. Але за всі ці роки в мене не з’явилося жодного справжнього друга, та навіть і несправжнього не з’явилося. Я абсолютно нічого не досяг: пропрацював кілька років на середній роботі середнім працівником із середньою зарплатнею. Я впевнений, що більшість моїх колег нескоро помітить, що я звільнився, а мої колишні сусіди по будинку – що я виїхав геть. Я ніким не став. А точніше – я став ніким. І до сьогодні ним залишався, поки не впав іще нижче, бо тепер я до всього побитий безхатько.

– Ой, Романе, давай без декадансу, добре? Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду досі нічого не знає, та ще й сліпа до того ж. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вихований у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги.

– Ти хочеш зіграти на халепі, у яку я потрапив?

– Так, хочу. Але з рівною користю і для себе, і для тебе. Я маю гроші й хочу викупити в тебе всю цю історію. Переваги очевидні: ти від усього цього відсторонюєшся, ніби воно не твоє, така собі психотерапія. Крім того, ти можеш жити в Європі з коханою людиною, майже не напружуючись. А я маю чудовий сюжет для щемкої ліричної книги, яку давно мріяла написати, бо в основному пишу на соціально-політичну тематику і вже стала побоюватись, що однієї ночі мені висадять двері і просто заберуть як ворога народу.

– А як же з Оленою? – спантеличено спитав Роман.

– А що з Оленою?

– Ну, вона так хотіла до Праги. Та і я хотів. Та що там хотів! Я перед Новим роком маю показатися на новій роботі, у мене ж підписано контракт!

– А це і є Прага. Долю не обманеш, Романе. Стосовно всього іншого – рішення все-таки за тобою. Якщо захо чеш, я дам вам грошей на квитки до Праги, і ви вже завтра поїдете звідси. І все у твоєму житті буде так, як ти планував. У вашому житті, – виправилася полька.

Роман добряче замислився. У щоденній метушні, у біганині між роботою, де шефом був дивовижно гладкий покидьок, і домом, де чекала Олена, яка багато в чому не могла обійтися без нього, останнім часом нічого не відбувалося. Уже декілька років почувався так, ніби впав у трясовиння, яке засмоктує щодень глибше. Саме тому він врешті пристав на благання Олени поїхати працювати кудись у Європу, аби не почати гнити заживо в тій майже безнадійній державі та на тій майже безнадійній праці. І ось Європа йому першого ж дня надавала по вухах. Про те, щоб позичити в польки грошей і поїхати до Праги, як і планувалося перед тим, Роман тепер і не думав. У дечому він діяв напрочуд забобонно, що загалом суперечило його характеру затятого реаліста. Тож робити другу спробу там, де, здавалося, самі обставини сказали тобі, що не треба, було не в його дусі. Варіант із Чехією вже закрився, залишалося обрати, чи повертатися додому, чи спробувати викрутитись і закріпитися тут, у Варшаві.

У Романа давно закінчилися аргументи проти Аґнєщиної пропозиції, але він досі вагався – надто дивно це все було. Вона нарешті дістала з торбинки сигарети, витягла одну, клацнула капсулу на фільтрі і, запаливши, глянула на нього спідлоба.

– А стосовно того, знати Олені це все, чи не знати – справа твоя. Вона сліпа, вона нічого не помітить. Можеш їй усе розповісти, можеш сказати, що ви вже приїхали до Праги, а вона спала всю дорогу. Мені байдуже. Але довірся моєму жіночому досвіду – якщо ти їй усе розповіси як є, то вже з першого дня, коли буде працювати посольство, вона тебе затероризує вимогами звідси виїхати. І одного разу ти зламаєшся й поступишся. Повернешся в Україну і житимеш із нею в дуже, як я розумію, скрутних умовах. Ось і думай. Це якраз той випадок, коли один може думати і за двох.

Романові згадалося, наскільки експресивною є Олена всупереч своїй фізичній ваді і в цілому лагідному характеру, і подумки він погодився з Аґнєшкою.

– Це що, я збрехати їй маю? – сказав він.

– Ти кохаєш її, Романе?

– Так, кохаю.

– Тоді доведеться збрехати. Кохання на брехні й тримається, майже завжди. Від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває. Таке собі коло.

– Добре, я згоден, – врешті здався він, усе обдумавши.

– От і чудово, півгодини тебе уламувала. Як хлопчика якогось. Ось тобі мій номер на всяк випадок. – Вона дістала нотатничок і акуратно вивела на папірці свій номер, ім’я і прізвище. – Якщо буде щось невідкладне – шукай мене за ним. Коли матиму потребу з тобою зустрітися, я вкину до поштової скриньки біля вхідних дверей записку, там усе буде написано, зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув Роман.

– Ось тобі гроші. – Аґнєшка, не рахуючи, витягла з гаманця жмутик банкнот і поклала їх на столі перед Романом, поруч із ключем. – На перший час вистачить. До Нового року ми побачимося обов’язково. Спустися, може, пізніше до магазину, купи вам щось пожувати, тут поруч. Газ працює нормально, вода тепла є цілодобово, в іншій кімнаті телевізор, але він тобі ні до чого – ти не розумієш польської. Та він, здається, і не працює, – пригадала вона. – Чаю і кави, – не знаю, що ви там любите більше, – як і цукру, у цій квартирі достатньо, а з рештою розберешся. Усе зрозуміло?

– Усе. Дякую тобі дуже.

– Не дякуй, ми квити. Мало того, що подарував мені ідею для книги, так я ще й зробила сьогодні настільки добру справу, що при розборі гріхів її можуть зарахувати за десять.

– Думаю, це могло б покрити їх усі за раз, – пожартував Роман.