Коли німці підійшли до Москви, ця загроза стала чи не реальною. Треба було спішно рятуватися — і від наступу німецьких військ, до того неспинимих, і від можливого виходу республік з СРСР. Але щось робити вже було пізно — над Москвою навис крах.

Почалася евакуація урядових структур, дипломатів, промислових підприємств, частково населення. Власне, вибірково. В першу чергу достойного для подальшого збереження. Евакуйовувалися цілими організаціями, колективами. Так, наприклад, московським письменникам та для членам їхніх сімей — ідеологічні бійці партії! — виділили спеціальний евакопоїзд.

Під час посадки у вагони, що здійснювалася під наглядом загонів енкавеесівців, коли як завжди в подібних випадках виникла товкотнеча, що переросла в паніку (раптом усім не вистачить місць, а німці в цей час увірвуться де столиці?) з відомим поетом — піснярем Лебедевим — Кумачем, автором багатьох патріотичних пісень, в тім числі й знаменитої «Священної війни» лучилася негадана істерія.

Загледівши портрет Сталіна (а ним були обвішані чи не всі вагони, в тім числі й паровоз), поет, тикаючи в нього пальцем, раптом голосно і відчайдушно закричав (сам не тямлячи в ту мить, що кричить):

— Он він… вусатий винуватець наших бід! Обіцяв — клявся, що німців шапками закидаємо, а тепер Москву тевтонцям здає!

Гамірливий перон в одну мить затих — як йому заціпило! Почувши таку крамолу, всі з жаху ахнули й застигли з порозкриваними ротами. Про кого він горлопанить, самовбивця? Про батька народів? Ясно було, що поет таким вигуком підписав собі швидкий смертний вирок.

Грубо розштовхуючи людей, до крикуна вже ринулися енкавеесівці. Ще мить, і він буде схоплений і поставлений до стінки, як панікер і найманець фашистів, який до всього ж ще й посмів розкрити свого поганого рота на святе ім’я вождя!

Збагнувши це, дружина пісняра, аби порятувати чоловіка — якщо це тільки ще можливо, — раптом несамовито закричала:

— Лі-іка-а-аря!!!! Де лікар??? Негайно лікаря!!! Мій чоловік не сповна розуму. Він з’їхав з глузду — потрібна допомога медицини! Ради Бога, по-швидше лікаря! Мій чоловік не відповідає за свої вчинки! Психічно хворих не можна карати — їх треба лікувати. Лікаря, ліка-а-аря…

Знаменитий пісняр, ідеологічний ще мить тому «багнет» партії, який так талановито прославляв правлячий режим, трясся, як в ознобі: налився краскою, рухи його були безладними, очі вирячені, розкритий рот пузирився піною…

Знайшовся лікар, який і підтвердив: так, у громадянина Лебедева — Кумача невроз — функціональне захворювання нервової системи, що виникло внаслідок дії психотравмуючих факторів. Не виключено, причиною стала інтоксикація. Потрібне негайне лікування, перш за все усунення психотравмуючих факторів, медикаменти, психотерапія, фізіотерапія. Тому поет не відповідає за свої слова і вчинки, адже він хвора — ХВОРА!!! — людина…

Затуркані науково — медичною термінологією, енкавеесівці розгубилися. Але поета все ж заарештували прямо на пероні, зняли з поїзда, хоч і не поставили під стінку — його відправили в психіатричку. Це і врятує йому загалом життя, хоч і добряче попсує здоров’я. Особливо, кількарічне перебування в психіатричці, що для таких, як він, була тоді тюрмою.

Паніка при евакуації швидко досягла свого апогею, коли всі були певні: не сьогодні—завтра Москва буде захоплена чужинцями, сил, щоб її відстояти, вже немає. Тому столицею повзли панічні чутки про те, що вже навіть заплановано здати місто німцям. Зрештою, ДКО змушений був увести в столиці з 20 жовтня облоговий стан. Тим часом німці, відчувши, що ще одного удару оборонці Москви не витримають, спішно підтягували резерви для нанесення вирішального удару. В середині листопада вермахт знову перейшов у наступ. Він настільки був упевнений в успіхові (проти героїчний спротив радянських військ, хоч вони вже були поріділі і вкрай вимотані), що німецьке інформаційне бюро повідомило на початку грудня:

«Німецькі кола заявляють, що німецький наступ на столицю більшовиків просунувся так далеко, що вже можна роздивлятися внутрішню частину міста через добрий бінокль».

Німецьке воєнне командування звернулося до солдат Східного фронту:

«Солдати! Перед вами Москва! За два роки війни всі столиці континенту схилялися перед вами, ви пройшли вулицями кращих міст. Вам залишилася Москва, примусьте її схилитися, покажіть їй силу вашої зброї, пройдіться по її площах. Москва — це кінець війни. Москва — це відпочинок. Вперед!»

І, зрештою, у Берліні було наказано редакціям газет на 2 грудня залишити порожні місця в чергових номерах — для вміщення повідомлення про взяття Москви.

Днем раніше, захопивши Красну Поляну, німецькі офіцери, піднявшись на дзвіницю, роздивлялися в біноклі Москву — звідти, з Красної Поляни до річкового порту Москви «Хімки» — було всього лише якихось 16 км.

Тепер тільки чудо могло порятувати більшовицьку столицю, а разом з нею і їх самих. Здавалося, що їхньому 24–річному правлінню надходив стрімкий, невідворотній і нищівний крах…

«Страна неминуемо катится к гибели. Так даже думают военные» — Аркадій Первенцев, письменник, автор відомого на той час роману «Кочубей» (про події Громадянської війни) записуватиме до свого щоденника «Сход» (запис від 19 листопада 41 року) про масову евакуацію з Москви восени того року. (Ці записи письменника будуть опубліковані лише через десятки літ).

Ще: «Иногда нам казалось, — и это мнение разделяли все, — что государство доживает последние дни…

Из ста человек — сто человек не верило в благополучный исход войны…» Так занотовував письменник, відступаючи у ті дні з Москви в колоні біженців, що була охоплена панікою…

День 16 жовтня за свідченням москвичів став найстрашнішим днем війни.

Із спогадів очевидців: «Втеча. Із старими і дітьми, по шосе Ентузіастів. Куди і нащо — не відповість ніхто з біженців. Перший раз не працює метрополітен. Не ходить міський транспорт. В магазинах продається в будь-якій кількості борошно і цукор — за ринковими цінами (звідки гроші візьмуться?) На робітничі карточки видають по пуду борошна. Не вийшли газети. Мовчить репродуктор…»

За рішенням Державного комітету оборони 12 жовтня спішно почала створюватися ще одна лінія оборони — вже на самісіньких підступах до столиці. На спорудження оборонних ліній кинуті всі працездатні мешканці столиці та області — це, між іншим, стало початком всезагальної паніки серед москвичів.

До 10 жовтня німці підійшли до Калуги, захопили Гжатськ, Калінін, Можайськ, Малоярославець.

Бої вже йшли за 60–80 кілометрів від Москви.

30.ІX німецькі війська, перейшовши в наступ, прорвали оборону на ряді фронтів.

Виникла пряма загроза падінню столиці. Ціною неймовірних зусиль радянському урядові вдалося сформувати 16 дивізій, але й вони не могли зарадити. Німці вже вигулькнули за 27 кілометрів від Москви на лінії Яхрома — Красная Поляна. Наче з неба позвалювалися. Все.

Із спогадів очевидців:

«…мовчать репродуктори на стовпах. Мимовільна думка: на якій мові вони відгукнуться? Відомо, що Вишинський і Деканозов всю ніч просиділи в кабінеті начальника Київського вокзалу, вимагаючи для себе особистого составу.

Ніхто не обмінюється новинами. Просто всі знають: сьогодні з Москви втік уряд. За такі знання можна поплатитися головою».

Днем раніше був виданий секретний наказ:

«15 жовтня 1941 р.

З огляду на неблагополучне становище Можайської оборонної лінії Державний комітет оборони постановляє:

1. Доручити т. Молотову заявити іноземним місіям, щоб вони сьогодні ж евакуйовувалися в м. Куйбишев (НКПС — т. Каганович забезпечує своєчасну подачу составів для місій, а НКВС — т. Берія організує їх охорону).

2. Сьогодні ж евакуювати Президію Верховної Ради, а також уряд на чолі із заступником голови РНК т. Молотовим (т. Сталін евакуюється завтра або пізніше, дивлячись по обстановці).