О, він був згоден тоді на пожертви, на голод і холод навіть, тільки б мати поруч тих, хто готовий поділитися теплом. І він його віднайде, коли виросте, коли наперекір усім ярликам і штампам, тавруванню, видавленому на сиротині (вони годяться тільки для тюрем, борделів, важкої фізичної роботи), таки зіпнеться на ноги і зрозуміє: те тепло, про яке він мріяв, — то любов. І давати, дарувати її — це ще більше щастя, ніж отримувати.
Його перший випускний. Випускний у будинку маляти, що розташований у маленькому селі, загубленому десь поміж лісів Прикарпаття. Хоч і мав тільки сім років, та дуже добре той день пам’ятає. Їх, десятьох новоспечених випускників, вбрали в новісінький одяг, подарували нові ранці, зошити, приладдя, і директорка Марина Семенівна, яку всі вони дружно називали матусею (так прийнято було, і тільки), відправляла їх у нове життя. Воно мало відкрити перед сирітками просторі двері в світ знань, блискуче майбутнє та дорослішання. Вона говорила натхненно, дещо пафосно, можливо, навіть вірила у сказане. Про те, що життя прекрасне, чудове, світле, мов погожа днина, і кожна людина мусить обов’язково віднайти в ньому своє місце, і вони також мають це зробити, але для цього їм слід бути чемними, гарно вчитися та слухати старших. Директорка казала про сяйливе майбутнє, невідомі планети, зорельоти, які чекають на них, про зухвалі відкриття в науці, техніці, які зробити їм до снаги, про те, що доріг багато, і тільки від них залежить, якою вони йтимуть. Вона щиро промовила: «В добру путь, в широкий світ!» — і заплакала.
Досі для них широкий світ закінчувався воротами будинку маляти і вузькою курною вуличкою з закинутими напіврозваленими хатинками на курячих ніжках навпроти. Вони, замурзані та запилюжені, часто стояли за сітчастою огорожею, що відділяла їх від колись асфальтованої дороги, а тепер шляху з глибокими вибоїнами та ямами. Вони стояли тут не просто так. Інколи повз пробігали люди, які дуже поспішали на автостанцію, бо запізнювалися й таким чином скорочували дорогу. Зрідка вони зупинялися перед загорожею, вражено вдивляючись в обличчя малих, тяжко зітхали, похапцем запихали руки до своїх торбин, нагороджуючи тих, хто мав найжалюгідніший вигляд, то булочкою, то цукеркою, то печивом, деколи то могла бути й ціла шоколадка. Ласощі маля відразу тицяло до рота, цукерки навіть із обгорткою, щоб не відібрали. Сергієві рідко щось перепадало, він не викликав жалощів, бо не вмів здаватися жалюгідним.
Так, випускний! Після нього обіймалися, навіть цілувалися з тими, хто залишався, бо ще не доріс. Шморгали носами нянечки, виховательки, навіть двірник Стьопка та кухарка баба Ніла, від якої завжди смерділо оселедцями та цибулею. Діти з вихователькою Василиною Іванівною посідали в маленький жовтий автобус, який мав вивезти їх із задрипаного селища в обіцяне директоркою сяйливе майбутнє. Й автобус поїхав. Очі малих прикипіли до вікон, бо вони мали обов’язково побачити і ту дорогу, яка веде їх до прекрасного, і тих чудових людей, які їх там стрічатимуть. Одноманітні картинки почергово заступали одна одну: сільські вулички, кучеряві сади, хатки, обтикані квітниками, замурзані дітлахи бавляться посеред дороги в квача, безмежні лани після жнив, що своєю стернею нагадують колючих їжаків, а на них копички соломи, порослі бур’яном та травою садиби, в яких ніхто не живе, череди корів на зелених луках. Їхали поволі й довго. Мали непоганий супровід — попереду міліційна машина з мигавкою. Мигавка, правда, всю дорогу була вимкнена, але сам факт видавався цілою подією. Звісно, малюки мають власну охорону. То значно пізніше, коли в дитбудинок будуть привозити з будинку маляти поповнення, той міліційний супровід обзиватимуть конвоєм, як на зоні.
Зупинка, приїхали…
Затишна гавань для маленького кораблика — дитячий будинок. Будинок маляти здавався приємним спогадом, навіть раєм порівняно з тим, що їх чекало тут. Нічого не залишалося від мрій про сяйливе майбутнє, як і від бажання стати кимось. Ти-особливий тут був не потрібний, бо шанувався колективізм, як великий рушій муштри. Усе спільне, навіть думки та бажання. За розкладом: харчування, вмивання, уроки і робота. Точніше, навіть не так. На першому місці — робота.
Упряглися відразу. Дитячий будинок був розміщений на околиці райцентру, у старій поміщицькій садибі. Уже не місто, і ще не зовсім село. Дитбудинку належало кілька господарських приміщень, у яких розташовувалася ферма — свині, кури, качки, гуси, коні — та дровітня (вугілля, брикети, дрова, заготовлені на зиму). Дитбудинок мав і декілька гектарів власної землі, яку обробляли потужними силами учнів. Так, то були важкі дев’яності. Сиротинець займався самовиживанням, і всі, «від миші до щура, тут пашуть, щоб не шибзданутися з голодухи». То один із крилатих висловів дерика колонії, тобто директора дитбуду Семена Сильвестровича. Він часто любив повторювати:
— Труд, тобто праця, дурбелики, зробила з мавпи людину, і я з вас, макак зелених, буду ту людину клепати. Якщо не пряником, то батогом. Аж доки ви сього не втямите.
Сергієві «пощастило», і він потрапив до бригади «свинопасів», тобто тих, хто чистить, годує й доглядає свиней. Так, пощастило, бо це набагато легше, ніж збирати картоплю чи буряк або вантажити вугілля чи рубати дрова. Старшокласники, ті, хто не вступив до ПТУ, а закінчував десятирічку, вже не працювали. Статус не дозволяв, зате зобов’язував бути наглядачами і суддями. Вони розподіляли обов’язки між молодшими, підганяли до роботи, слідкували за порядком. Страх та сліпа покора вимагалися від усіх. Накази не обговорювалися, не піддавалася сумніву їхня доцільність. Покарання за непослух вигадувалися найрізноманітніші. Тут фантазія яворилася.[2] Це могло бути звичайне биття палицею або шкіряним ременем (залежно від ступеня провини визначалися місця, по яких билося, і кількість ударів), прикладання до тіла гарячої праски, цілонічне стояння на тумбочці на одній нозі з витягнутими перед собою руками, на яких лежить подушка, польоти на коцику вниз головою, нічні ходіння на колінах по залізних чи бетонних східцях.
Пізніше, набагато пізніше, після того, як Сергій покине свій дитячий будинок і буде вже на п’ятому курсі університету, він випадково на вокзалі зустріне старого інтернатського знайомого Льошку Батога. Одного з наглядачів. О, той був просто ідеальним наглядачем, із фантазією. Його дерик частенько ставив за приклад і старшокласникам, і молодшим. Льошка після школи пішов до армії, а потім начебто навчався в будівельному ПТУ, паралельно торгуючи наркотиками. Щойно вийшов із в’язниці, де відбував свій уже третій термін. Цього разу сидів за крадіжку.
— Шо, корєшок, як житуха? Якийсь ти аж прозорий. Чув про тебе, Сєрий. Недоїдаєш, шолі? Не дрейф, всьо пучком. І шо тобі дала та наука, скажи? Живеш як попало, жреш шо попало, миєшся, небось, раз у пятілєтку. А давай зі мною, разом не пропадемо. Ми ж другани, скажи? Зуб даю, більше навіть… Хто ж знав, що життя не за дротом така задниця, прям просто смоляна — не тіко темно й брудно, воно ше й смердить. А шо? У тюрязі харе, майже як в дитбудинку — годують, одягають, із неба не капає, ліпше, ніж на волі. Тут ми нікому не потрібні, а там хоч таким, як ми. Ну шо, хіба нє? — і такий бридкий розпач в очах.
А Сергій і не заперечував. Він перетворився б із часом на такого ж Льошку Батога, якби не обставини. По-доброму розпрощався з Льошкою, «позичивши» тому зі своїх куцих заощаджень «пятьорочку» на кілька днів.
Льошка так і залишився молодим, до тюрми він більше не повернувся, помер від передозу…
Ті, що виходять із дитбудинків, не дуже мріють опинитися на волі. Льошка мав слушність. Сергій пригадував відчайдушний переляк в очах тих, кому завтра покидати стіни дитбудинку. Так, страх. Бо тут за державних дітей, якими називали сиріт, думали інші, тобто держава. Тупо, неправильно, але… Вона вдягала, лікувала, годувала, мила, чистила, давала дах над головою. Те все робилося кепсько, частенько як-небудь, але робилося. А на волі? Матеріальну допомогу, яка видавалася сироті як відкуп, глупе ненавчене дитя спускало за два-три дні. А далі? Зимно, немає за що купити їсти, нема де жити, ні грама бажання працювати без примусового горлання директора чи підганяння дрючками наглядачів. І ти повертаєшся назад у дитбудинок, щоб не вмерти. Та тебе там не дуже чекають, бо твоє місце вже зайняте іншим безхатченком. І чи хочеться тоді на таку волю? На волі треба вчитися по-новому тим премудростям, які має в собі від народження звичайна людина, що там виростала: просте заварювання чаю, штопання шкарпеток, купування мила, зубної пасти і щітки, прального порошку, шампуню, взуття, одягу, каструль, пательні, смаження яєць, пришивання ґудзиків, миття посуду (не для всіх із примусу, а для себе) і ще купища превелика щоденного рутинного непотребу, який у дитбудинках за тебе робили і який тебе не навчили робити. Той вільний світ такий. Він наче каже: все у твоїх руках, тобто абсолютно все, а не тільки те, що ти готовий брати-отримувати вибірково.
