От із того часу в Зірчиній голові наче відкрили віконце, через яке полилися слова, що самі по собі складалися в рядки. Вона тоді ще нічогісінько не знала ні про рими, ані про те, якими ті рими бувають. Вона просто складала-ліпила докупи свій світ, і це їй подобалося… Так з’явилися й перші щоденники. Спочатку вона там записувала вірші, а вже потім стала тулити й думки.

Бажання записувати думки прийшло з бідою…

Зоряна на крилах летіла першого вересня до школи. Мама з татом вперше не повели її на перший дзвоник, бо мали вагому причину. Із нею пішла тітка Калина. Татові з мамою завод давав двокімнатну квартиру, і того дня вони вирушили по ордер. Зірка від щастя співала. Так багато радості. У неї буде своя кімната, найсправжнісінька, а не куточок із ліжечком. От про що вона зможе розповісти однокласникам, а це набагато крутіше, ніж поїздка на море чи до озера. Більша частина однокласників досі мешкає в гуртожитку. Уже знала — їй заздритимуть.

На лінійці Валєрки чомусь не було. Діти щебетали, перемовлялися, кожен розповідав про літо, і, звісно, Зірка — у центрі уваги. Вона фантазувала вголос про свою нову квартиру та власну кімнату в ній. Жалкувала за одним — Валєрка її не чує. Та то нічого — вона йому все розповість пізніше… Тож дітлахи не дуже звертали увагу на збентежених та навіть заплаканих дорослих, своїх батьків, дідусів-бабусь і вчителів, які щось жваво обговорювали.

На першому уроці до класу зайшла їхня нова класна керівничка Ірина Сидорівна і повідомила сумну та печальну новину. Два тижні тому Валєра, його молодша п’ятирічна сестричка Рита і тато з мамою поверталися з відпочинку додому машиною і потрапили в аварію. Усі, крім Валєрки, загинули. Валєра більше не вчитиметься в їхній школі, дідусь із бабусею забрали його до себе в Житомир.

Потім, десь у сьомому класі, вона вичитає в Олександра Олеся такі слова: «З журбою радість обнялась»… То був день, де якраз та радість міцно тримала в обіймах журбу вкупі з горем. Клас плакав, навіть хлопці, батьки стояли в кутку класу і витирали вологі очі хустинкою.

А Лєра просто нестримно ридала. Усі співчували дівчинці, бо вона наче найбільше знала хлопця, сиділа з ним за однією партою. А вона плакала зовсім із іншої причини, потім зізнається Зоряні, хоча їй також було дуже шкода батьків Валєри. Вона плакала, бо тепер її посадять за парту з Женькою Горобцем, який єдиний у класі не мав пари і сидів сам-один.

Женька був на голову вищим та на два роки старшим за всіх переростком у їхньому класі. Його віддали до школи в дев’ять років, бо він начебто часто хворів. Хлопчина здавався дивним, ні з ким не дружив. Лишень постійно длубався у своєму довгому носі та витирав те, що добував з нього, об свої штани або об одяг тих, хто стояв чи йшов поруч. Хлопчина вважав це набагато цікавішим заняттям, аніж писання та читання. За це його в класі прозвали Козюлькою.

Звісно, ні про які уроки цього дня не могло бути й мови. Їх відпустили додому.

На вулиці стояли дев’яності. Змінювалося все. Спочатку обкладинка паспорта стала іншого кольору та дістала новий герб, згодом рублі перетворилися на купони, а відтак і на гривні. Зрештою, переінакшувалося набагато більше. Перекидався світ і в глобальному, і в мурашиному розумінні, як любив казати тато. Стара історія ліквідовувалася як пережиток минулого і писалася відразу нашвидкуруч нова. Де правда, а де жарт — ніхто не знав. Кожен день приносив щось новітнє, пахло свободою на вулицях міста, анархією ще дужче. Але пахло і ще чимось. Тато сумно казав на все це: «Коли народився і виріс у клітці, то так важко пристосуватися до життя на волі. Може, твої діти, Зірочко, і зуміють, а ми — певно, що ні!»

— Дехто не виживе, — підтакувала мама.

…І дехто не вижив.

Зоряна згадала стару легенду, яку їй, іще малій, розповідала тітка Калина, «Про мураху та крука».

Посперечалися якось мураха та крук — хто з них сильніший. І так уперто сперечалися, що вирішили поставити на кін власних дітей. Хто програє — той віддає супернику своїх малят. Крук стверджував хвалькувато, що він сильніший, бо може легко на своїх крилах нести свого товариша, тобто ношу за розміром таку, як він сам. Мураха тільки попросила то продемонструвати. Крук легко закинув собі на плече свою дружину і навіть не зігнувся під своєю ношею. «Бачиш, який я сильний! Я виграв, — сказав крук. — Віддавай мені своїх дітей!» На що мураха тільки сумно зітхнула. Закинувши собі на спину двох своїх товаришів, вона помандрувала з ношею до гнізда крука. Із того часу круки виводять пташат у березні-лютому, щоб мурахи не змогли отримати обіцяного. Бо ж мурахи набагато пізніше вилазять на світ Божий із землі.

Коли Зоряна переповіла ту казку татові, то він сумно сказав:

— От я й не знаю, донечко, чи витримають насправді ті мурахи? Бо не одного доведеться на собі тягнути.

Зоряна, хоч і була мала, відчувала: щось не зовсім добре творилося довкола. Порожні полиці магазинів, тотальний дефіцит на все, навіть на солодощі, сумні заклопотані обличчя батьків. Тато з роботи приходив дедалі частіше й частіше похмурий і невдоволений, напідпитку. Часто зривався на мамі. Його вже не тішила нова квартира, в якій вони ще за добрих часів встигли зробити ремонт та купити меблі на відкладені гроші. Дещо позичила тітка, хоча й казала, що віддавати не треба, але тато гонорово обіцяв, що от зароблять і таки віддадуть.

А потім?

А потім почалися проблеми у батьків на роботі. Скорочення, затримки зарплати… Зароблене мамі чим тільки не видавали: гречкою, колготами, трусами, шкарпетками. Батько ж не отримував майже нічого. Виживали тоді з тітчиних грядок та її невеличкої інвалідної пенсії, яку виплачували регулярно. Та й то був тільки початок. Маму скоротили, бо стало невигідно тримати такий великий штат у їдальні, коли робітники сидять без роботи і завод працює на чверть своїх потужностей…

То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять. Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися «човникуванням». Тато був проти:

— Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько…

Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав тих, хто цим займається, настільки яскраво описували можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на реалізацію одній знайомій.

Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по господарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати, тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємніші порухи своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку. Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідомила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем, а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі також. Бо така мрія була не модною.