Прийшла осінь. А у Львові осінь — то страшна тягучка. Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій хаті важко її переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала, заробленого заледве на харч вистачало. А тим часом у її будинку поселився новий мешканець. Військовий офіцер, судячи з погонів, одинокий пан із котом. То для бабуні було дивовижею. Бо щоб поселялися з котами — таке бачила вперше. Тож тепер мусила вичікувати не тільки коли стемніє, а й коли товариш офіцер вдома вкладуться. Лишень тоді нишком пробиралася до свого прихистку. У пивниці ставало дедалі холодніше. Почалися перші листопадові заморозки. На складені гроші на базарі купила собі теплого кожуха, та на добрі чоботи грошей не вистачило.

Одного холодного дощового дня промочила ноги і застудилася. Того вечора навіть із роботи відпустили раніше, дівчина вся горіла. Зовсім не пригадує, як втрапила до свого кубельця, все було, мов у тумані. Знала, що без догляду, тепла та ліків довго не протягне. До того ж мучив кашель, а він міг її легко видати. Та якось стало байдуже — хай. Може, то й на краще, бо навіщо таке життя — самотня, нікому не потрібна. Лягла, накрилася старими шматами і несподівано поруч почула затишне та заспокійливе муркання. То був кіт товариша офіцера. Так і заснула під тиху котячу колискову. Очуняла аж через тиждень. Перший, кого побачила, — чоловік у військовій формі, господар кота. Він сидів на кріслі біля її ліжка і турботливо тримав за руку, розмовляючи зі старшим дядечком у білому халаті.

— Криза минула, товаришу Фьодоров. Ваша жінка буде жити. Продовжуйте давати прописані мною ліки і хай багато п’є. А те, що вона марить, то нормально. Що ви хотіли при такій гарячці? Якщо досі не вмерла — житиме.

І ще, молодий чоловіче, це кажу вам як друг. Бо бачу, ви — хороша людина. Ви добре подумали, що робите?

— Да. І ета мая жена. Вот єйо документи, — він обережно поклав руку Ірен на ліжко, сам кинувся до столу і тицьнув лікарю до рук якісь папери.

— Що ж. Усе наче і правильно, — лікар уважно читав те, що дав йому офіцер. — Нехай. Головне, щоб ваші вам повірили. Може, й повірять. Бо всім сусідам і знайомим відомо, що Ірен Войцеховська, яка тут колись мешкала, разом із родиною була розстріляна в сорок першому як зрадниця совєтської влади. Це і я можу підтвердити. Але…

Чоловік у білому затнувся. Його голос ще дуже кволій Ірен здавався знайомим:

— Але то документи на вашу дружину? Ох, друже, не загубіть свою голову. Ваші церемонитися не стануть.

— Нічєго. Прарвьомся. Спасіба вам, пане Яцек. Завтра же вас атправят к вашим родствєнікам в Варшаву, как і абєщал. Нікто вас нє тронєт. Слово офіцера.

Ось так моя бабуня, вроджена шляхтянка Ірен Войцеховська, народилася вдруге. І стала Ніною Фьодоровою, дружиною совєтського офіцера Міхаіла Фьодорова. Дідуневі якимось дивом вдалося переконати «своїх» у тому, що вишукана за манерами і говорити, і поводитися жінка поруч — його дружина Нінка, звичайна селянка. Усім цікавим на перших порах говорилося, що після хвороби Нінка втратила голос. Близькі родичі далеко, а справжня Нінка — мертва. Отак і викручувалися. Вони з дідунем жили добре, у злагоді. Михайло Фьодоров був старшим від дружини аж на двадцять літ. Бабуня любить казати, що наші ангели-оборонці найчастіше приходять до нас не з неба, де, за версією людей, зазвичай мешкають. Вони приходять звідти, звідки і мають прийти, та обирають собі найдивніші образи, інколи не зовсім ангельські подоби. Тут найголовніше все вчасно зрозуміти і впустити їх у своє життя, коли вони надсадно гримають у двері твого сумління. І тоді вони не тільки підставлять тобі плече, а й прикриють крильми. Тільки не зрадь себе і не зрадь довіри до себе. Чуєш, Сергію, будь ласка, не зраджуй їхньої віри.

Арсен вмовк. Сергій не знав, що й відповісти. Він уперше бачив друга таким дорослим. Наче то не він щойно говорив, а хтось мудрий, досвідчений і впливовий. Сергій весь стиснувся всередині до маленького атома. Він тепер, здається, розумів, як може гігантська зірка стиснутися до маленької крапочки, а потім зачати рости. Саме це зараз відбувалося і з ним. Йому було гидко від себе, від того, що був ображеним на весь світ, який мав би компенсувати йому за всіма законами справедливості відсутність батьків, статків, дому… Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.

— Знаєш, — говорить серйозно Арсен, — бабуня любить казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона колись стане потрібного ще комусь дуже важливому й особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а — ти…

Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує, стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з каменю, а душа з граніту.

Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди знав, як заспокоїти друга, знаходив потрібні слова. Але зараз усі найліпші та найпотужніші слова зайві.

Арсен відійшов убік. Хтозна, скільки минуло часу, може, півгодини, а може, й п’ять хвилин. Але коли звуки ночі стали рівномірними, без шморгання, Арсен зважився підійти. Сергій сидів на гойдалці в тій самій позі. Місяць, що пробивався крізь густе листя, зазирав йому в очі, і, мабуть, від цього вони блищали.

— Божа роса — так бабуня називає сльози, — Арсен простягнув Сергію хустинку. — Візьми, витри шмарклі. І вставай. Пішли додому. Забагато подій як на один вечір. Завтра нас із тобою чекають великі справи. Бабуня домовилася з одним поважним паном щодо тебе. А з ким — не скажу. Потерпи до завтра. І, знаєш, я думаю, навіть якби вона взнала про твій ганебний сьогоднішній вчинок, то не змінила б свого рішення. Вона — ангел, Сергію, добрий ангел.

Наступний день минув, як і попередні. Арсен навіть не згадував ані про вчорашнє, ні про обіцяну зустріч із поважним паном. Увечері вони поверталися додому втомлені та майже щасливі після того, як добряче попрацювали і гарно заробили. Та зненацька Арсен повернув не до власного помешкання, а в бік корпусів університету. Біля будівлі фізфаку зупинилися. Уже стемніло, та двері корпусу були навстіж відчинені. Арсен зайшов досередини, поманивши за собою Сергія. Сергій здивовано стенув плечима, не став нічого розпитувати і посунув слідком за товаришем. На прохідній дрімала старенька бабуся в окулярах, сивенька, мов голубка, трішки молодша від бабуні Ніни.

— Доброго здоров’ячка, пані Маріє!

— Ой, Арсенко! Доброго здоров’ячка, синку. А ти що не відпочиваєш? Бабуня знає, що ти вечорами волочишся? Як там вона, як її серце?

— Та нічо. Дякую. Уже ліпше, — відповідав Арсен, схоже, він тут не був випадковим гостем.

— Ой, ліпше. Слава Богу! Та то літа, хлопчику, кляті літа. Сама ледве-ледве скриплю, а пані Ніна аж на десять літ від мене старша, що то вже балакать. Літа… — і пані Марія важко зітхнула.

— А я от друга привів до Олександра Олексійовича в гості, — Арсен майже нахабно вставляв своїх п’ять грошиків у зітхання-причитання старої. — Він у себе чи може, тойво, нема його?