— Ну той, шановна, квартира ваша, то й живіть з Богом. Наше діло маленьке — не перешкоджати внутрішнім органам робити свою роботу.

Квартира всередині була ідеально вилизана, ні натяку на старих квартирантів. У ванній стояли нові крани, в туалеті — новий унітаз. Очевидно, замінили все те, що банда зека встигла знищити, здогадалася Зоряна. На кухні з’явилася нова газова плита та нові кухонні меблі. Також нові тарілки, горнята, склянки, каструлі… У кімнаті батьків — нові балконні двері, в її кімнаті — нове ліжко, стара книжкова шафа та старий письмовий стіл. На ньому у дивом уцілілій вазі стояли розкішні червоні троянди. Зоряна порахувала їх. Сімнадцять штук, як їй років…

Погладила пелюстки руками. Ніжні на дотик та холодні водночас. Квіти солодко пахли. Вона вже знала, чиїх рук то робота. Гаряча хвиля знову накрила її. Про неї давно ніхто не турбувався. Навіть не так. Ніхто з чужих так про неї ніколи не дбав. Звичайна людська турбота? Благодійництво?

«Дурне наївне дівчисько», — потім скаже вона собі.

Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і дияволом, але не був і другом.

Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя Григоровича:

— Дякую!

Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна повернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти, внуки… А він все не заспокоїться.

— Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало. А ти говориш про нього, наче то Господь Бог його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку? Він від тебе на сорок років старший. Але й це не важливо! Бо тобі, люба моя, з ним нічого не світить… Я тільки про те, що він хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.

А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може, звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ, точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного разу Зоряна не втерпіла та запитала:

— Тато, а наша мама?

— А де вона, наша мама? — відповідав печально питанням на питання. — Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані Клара — то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її давно. Із нею поруч так надійно і затишно — лагідна погода в домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.

А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять. Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані Рената, новий господар. «А старий де?» — запитувала. Хтозна. Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна якимось дивом дістала адресу двоюрідної сестри пані Ренати. Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може, й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала, звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла. Вийшла заміж за італійця. Ото і все, що знала пані Марія. Зоряна переповіла жінці історію виїзду мами за кордон і питала, чи може хто з рідних знати більше, адресу чи бодай номер телефону пані Ренати.

Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії. Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Білововк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається — відразу віддзвонить.

Чомусь Зоряні видавалося, що то дурна затія. Пані Марія може забути, та й чи слухатиме пані Рената, коли її почнуть про чуже горе розпитувати. Але несподівано через день подзвонила сама пані Рената. Пані Марія не просто здавалася доброю, вона такою була і якимось чином переконала сестру зателефонувати нещасній дівчині. Зоряна саме була в батька у лікарні. Новини виявилися і втішними, і невтішними. Пані Рената стверджувала, що Валентина деякий час мешкала та працювала у її доньки Наталки, як і домовлялися на початку. Допомагала тій по господарству. Але одного дня просто зникла. Пішла на базар по продукти і не повернулася. Вони день-два чекали, що вона з’явиться, та марно. Стали шукати по лікарнях, по моргах, звернулися в поліцію. Нічого. Урешті оголосили в розшук. Чоловік Наталки, італієць, навіть мав неприємності через це, бо в його домі працювала нелегалка. То мусив заплатити штраф. Та він доволі добрий чоловік, тож його більше хвилювала доля зниклої жінки, аніж штрафи. Речі Валі залишилися в домі Наталки, однак документів не знайшли, очевидно, їх вона мала при собі. Пані Рената запевняла: як щось дізнається, то відразу телефонуватиме.

Після почутого Зоряна не знала, що й думати. Батько уважно слухав діалог пані Ренати та доньки, Зоряна спеціально поставила на гучномовець, щоб і тато почув. Коли розмову було закінчено, батько навіть не дав і слова мовити, взяв дівчину за руку:

— Доню, то я в усьому винен, я? То все через мене, — батько майже плакав, ніжно гладячи її по руці.

— Ні! Не через тебе. Як каже моя колежанка Лєрка: життя — то стерво. Життя — стерво, тато, і нема на те ради.

Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці, ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було виною всіх бід.

— Вона повернеться, правда, повернеться?! — запитувала чи запевняла себе Зоряна.

Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало. Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого. Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік, може за десять, а може й зараз… А пацієнту це не потрібно, бо ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія. Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.