Мацюпінька випричитував цілком серйозно, і нам усім котроїсь хвилини здалося, що він вірить у свою балаканину й взаправду переживає за понівечений бубон; але ж ми всі також добре знали, що Мацюпіньці не потрібні ні бубон, ні совіцька влада, ні Аннище, він лише потішався з себе, безжурного і безтурботного, і з бідної Анни, що чипіла посеред сцени. У засмальцьованій кабатині, у дірявій чорній хустині, взута у величезні кирзаки, вона була схожа на стару обскубану сороку, яка щойно злетіла зі смітника й оце розглядалася вправо-вліво, нервово смикаючи головою; жінка, напевне, вперше за ціле життя звисока, власне, з висоти сцени споглядала на людей, дотепер сновигала попід ногами, і від несподіваної високості її брав страх; а ще більше вона боялася мовчазного Ступи, що сидів за столом нахмурений і злий, погладжуючи приклад кулемета.
Іншого разу Аннище з своїм в'їдливим характером швидко заткнула б Миронцеві зубасту пащеку, вона це міх-мах уміла робити, сьогодні, однак, не зважилася, не пробувала й перечити, тільки божилася, що ніяких гамериканців, люди добрі, не знаю і знати не хочу, ніхто ніякого зламаного доляра не давав, я, товаришу опер, бубон мусіла порізати, бо Миронцьо бубном голову мені набубнив, що аж дурію і сняться мені чорти: і ввечері, чуєте, вибиває та вибиває макогоном ружні марші, за ним, за старим, допадаються до бубна дітлахи. І я взяла ніж…
Хіба, товаришу Ступо, з того всього гармидеру не здурієш?
Бубон, великий, череватий, розкраяний з обох боків, стояв тут же на сцені як речовий доказ злочину, і Горопахи, яким він добряче дошкулив, споглядали на нього весело, мовляв, так тобі й треба. Одні лише хлопчиська, сільські збитошники, яким, бувало, Мацюпінька давав побубнити, бриніли незадоволено.
Горопахам було цікаво, як вив'яжеться з цієї ситуації товариш оперуповноважений, люди потаємно очікували, що він втрапить, як щупак, на Мацюпіньчин гачок і зачне кидати громи на американських імперіалістів та українських буржуазних націоналістів, і вже поспільство Горопах наперед до цього готувалося, але на цей раз обійшлося, минула гроза для янків і бандер, а тільки було Ступою похмуро сказано, що нам, товариші громадяни, доведеться без бубна скрутно, треба ж якось селом управляти і кожного ставити на своє місце, щоб не забувався, а тому наказую вам, Анно: оскільки нової псячої шкіри нині не дістанеш, хоч собак в селі до дідька, то мусите за кару завтра особисто через ціле село — най усі бачать — понести бубон до шевця, до Сороки, щоб зашив дратвою.
Село плескало йому в долоні; ми при потребі й без потреби навчилися плескати в долоні; ми того веселого вечора раптом зрозуміли, що дуже буде нам сутужно жити без бубна. Жартую? Не знаю… зате знаю, що наступного дня не вельми жаліли стару Аннище, яка двигала поперед себе бубон до шевця.
А ще котрогось суботнього вечора на сцену вихопилася Старша Сестра — так здавна називали Софію Корчувату, яка колись сповняла в церковному жіночому братстві службу так званої Старшої Сестри; на сцену ця висока, гостролиця чорнява жінка вихопилася непрошеною, оперуповноважений товариш Ступа пробував перегородити їй дорогу, це йому не вдалося, жінка була вперта і ні злих позирків, ні навіть розпростертих його рук не забоялася. «Бо я, — сказала, — нічого вже не боюся, ні Сибіру, ні Соловок, ні Караганди, ні твого машінгвера на столі отут, негаздівський сину. Я знаю… я знаю, ти такий… ти почнеш мені приписувати агітацію проти совіцької влади, ти мене, як вже бувало не один раз, знову обзовеш сукою, вовчицею чи якось страшніше… чи якось чорніше… це, чоловіче, твоє право, тепер настало твоє право. А моє право материнське. Я до тебе нині прилюдно, при чесному народі, товаришу Ступо, звертаюся, прошу, як уже тисячу разів просила: віддай тіла моїх синів. Я не прошу їх у тебе живих, ти не Ісус Христос, щоб їх воскресити, — віддай мені їх бодай мертвими. Я їх поховаю і буду знати, на якому гробку поставити свічку. Я так мало прошу: свічечки на гробку. Розумієш? Чуєш мене? Ми ж бо християни, які хоронять своїх небіжчиків, а я чула… а ти не чув?… а ви, люди, не чули, що нібито з таких мерців, як мої сини, у Бистричанах, там, де на дохторів вчаться, виварюють кісточки: оце тобі ручечка, а оце тобі ножечка, а серця, кажуть, заспиртовують у слоїках… і може, десь там у слоїку серця моїх синів».
— А ти, жінко, як гадаєш?! — не стерпів і нагло крикнув оперуповноважений. — А ти, жінко, гадаєш, що твої сини не заслужили слоїка зі спиртом, щоб люди бачили: кам'яні у них були серця. Ну да, смішно говорити, що комусь їхні костомахи знадібні для науки, тепер таких… тепер трупів багато. Зате скажу тобі, бабо, точно, що десь їх зарили, як собак… десь кинули, затоптали, посіяли кропиву, щоб сліду по них не лишилося. Щоб сліду…
Ступа аж задихнувся від злості, від високого фальцетного крику; село іще ніколи не бачило його такого страшного і такого безсердечного; Горопахи потерпали, що він зараз припаде до кулемета на столі й почне ним косити; і дехто вже був готовий упасти під лаву, сховатися; Ступа ж лише пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби.
Ніхто з нас, і я в тому числі, не зважився у цю хвилину перечити знавіснілому оперові; Горопахи хіба що мовчки їй співчували і жаліли по-людському; ми бо прецінь виділи, як їй було скрутно вдовувати й тримати в руках ґаздівство, тих п'ять моргів грунту, шкапину й корову з телицею та ще й ставити на ноги трьох синів.
Всі три її хлопці пішли у повстанці.
Ціле районне енкаведе, кілька сільських так званих «гарнізонів яструбків» не один рік полювали за боївкою «Дуная», який хитрував, як тільки міг: то раптово виходив із своїми боївкарями «на акції» в кілька сіл одночасно, мовби під своєю командою мав цілу сотню УПА, то учиняв засідку у лозах над Бистрицею і розстрілював валку районних активістів, що на вечір возами поверталися додому, то зникав із терену, пропадаючи десь у лісах і зворах, або ж закопувався у підземні криївки й довго не давав про себе знати.
То була його тактика.
Ніхто, звичайно, й не здогадався б, що командантом боївки був найстарший Софіїн син Ярослав, а менші Петро та Василь ходили в його охороні… і ніхто не припускав, що боївка мала криївку не десь у глухих нетрях, а таки близько під селом, у гайку, що зветься Дубниками. Аж поки котрийсь із Ступиних тайняків, сексотів не вистежив: і тоді цілий гарнізон струбків та ще купа енкаведистів у синіх кашкетах обступили той схрон. Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясної, бандити добровільно здалися, так, буде суд, і може, буде людське милосердя або ж людський гнів — товариш Ступа скрізь любив виступати від імені людського. Криївка на милосердя не сподівалася, з-під землі добувалися глухі автоматні черги, за чергами по хвилині клацнув останній одинокий постріл. І стихло все…
Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволікли на сніг шість трупів. Їх, як тоді було заведено, посторцували під стіною коло читальні, і Миронцьо Мацюпінька бубном скликав людей, щоб упізнавали своїх; траплялося, що батько не впізнавав сина, а сестра — брата, очевидно, таке невпізнання, відцурання від своїх небіжчиків карбувало людям душі, але страх перед глумлениям та перед висилкою у Сибір таки перемагав, і селяни, загорбившись під своїми хрестами, відцуравшись сина чи брата, через те самі себе люто ненавиділи і розходилися мовчки.
Софія Корчувата не відцуралася від своїх хлопців, це було понад її сили, власна безпека не мала для неї значення, тепер ніщо, ніякі страхи не мали над нею влади; вона, неначе біду передчуваючи, вранці подибуляла, провалюючись по коліна в сніги, за хату, в сад, і звідти, з видноти, бачила, як у Дубники побігли енкаведисти; жінка напевно знала, де переховуються сини, бо перша прибігла до читальні… прибігла й упала перед синами, і обіймала їх, і розчісувала пальцями їх закривавлені чуби, і щось примовляла до них.
Ступа тоді замахнулася на неї, хотів відштов'хнути від постріляних, але стримався, не гаркнув навіть і не здер з неї лика, глузуючи, як це він умів, опер, видно, помітив ув її очах розлите божевілля, потоп цілий, безодню… і, видно, злякався людської безодні: раптово перед ним розверзлося жінчине пекло. І він відступив.
