Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик збиралися Доню Римикову й Параску Качур, віддаги під суд, як найактивніших підбурювачів. Але громада… ціле село збіглося… сказали: влада сама спровокувала інцидент. Якщо жінок будуть судити, то вже віднині ніхто не піде на роботу: ні в поле, ні на ферму, навіть фірмани покинуть коней. Ну, й начальство мусило відступати. Адже це не сорокові й п'ятдесяті роки… годі би швидко пристрасті вгамували. Нині інші часи… треба рахуватися.

Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на світі країни, де жінки стережуть не тільки домашні вогнища, а й також святині свого народу. Воістину, я нічого не знаю про жіночу сутність, дарма лише тижнями корпів над портретом своєї дружини. Я, певно, малюючи оголену жінку, шукав у ній вічного поклику продовження роду. І так воно звичайно є, первісне призначення жінки — кохання і діти, але Господь не передбачував, що настануть сатанинські часи, коли нашим жінкам треба буде боронити свої храми, коли вони потайки будуть схрещувати своїх дітей, коли їх, жінок, будуть віддавати на розтерзання похітливим бандитам, щоб обезчещених замучити. Христос, якого розстрілює енкаведист під білою костьольного стіною, повинен також дізнатися про страждання дівчат-гімназисток у Рогачівській тюрмі, про щоденне жіноче кріпосництво на колгоспних полях, де їх вроду, силу, роки і щастя спивають оті безкраї плантації цукрових буряків… про жінок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чиї білі ноги в гумаках на фермах у гноях і в болоті пухнуть і набираються ревматизму, а руки чорніють і тріскаються. І хіба можна осуджувати ланкову Наталку Рибку, яка мусить спати із заслиненим партійним секретарем чи ще з якимсь начальником?

— Ми народ страстотерпців, — цієї ночі Павло Ключар повторив свою думку, яку він колись виголосив у Святому Дусі, ціпеніючи під поглядом великих очей, визволених нами з-під тиньку на стіні. — Той давній Ізограф зобразив муку… може, муку не однієї людини, а цілого народу.

Я ще тоді не погоджувався з Ключарем; я йому нагадував, що українців мають за веселий народ, бо ж Україна й крізь сльози сміється, бо ж є співучою нацією, яка, вдаривши лихом об землю, співає собі, дивуючи світ.

— Але ж ви знаєте. Майстре, — зауважив мені сухо Ключар, — що це брехня, що це малоросійські веселощі в червоних шароварах. Які веселощі, прошу вас, які гопаки, коли мільйони загиблих від голоду, коли матері їли своїх дітей, коли… стогін стелиться від краю до краю. Чуєте?

Я учився у Черчені слухати стогін; навіть сьогоднішня ніч напоєна болем; ні, то не блискавиці крешуть небо, то біль наш, то крик, то молитва.

— Я не був, Майстре, — провадив далі спроквола Павло Ключар, — на жодній вашій виставці, тому не стану сперечатися, чи багато на ваших полотнах сміху та співанок, чи багато там сонця і звичайної людської радості від того, що, скажімо, в родині появилося дитя або ж що тракторист Іван виорав загін кам'яного поля, і погідно йому на душі. Якщо навіть ви таку усміхнену картину намалюєте, то навмисне сфальшивите, бо трактористові, що сидить утомлено на скибі, абсолютно байдужа земля, бо він не чує, що земля дихає і промовляє до нього, бо вона — не його земля, вона навіть йому не мачуха… земля і трактор — це лише робота. Чи не так? Нема нічого святого. А без святощів — нема радості. Глухнуть людські душі… глухі ми до Бога, до землі, до неба, до храмів, до самюс себе. Байдужість… чортополох байдужості засівають нам у душі… а байдужих, зігнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомуті. Ви не думали над цим. Майстре?

Допустимо, одначе, що не ви, а хтось інший… хтось десятий чи сотий нібито тільки те й робить, що малює сучасних людей усміхненими у полі, в родині чи в цеху — це замовлене щастя, інакше не візьмуть твою річ на виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш — живемо в епоху замовного щастя. У минулі часи ті, що панували над народом, принаймні не вдавали, що довпровадили народ до обітованої землі. Ви — реставратор також, людина, яка знає старовинний український живопис, теж можете підтвердити: на іконах нема безжурних лиць і веселих сцен. Хіба не так? Відколи маю якийсь стосунок до Святого Духа, я купую при нагоді альбоми, буваю в музеях, у церквах… так, буваю, і ніде я не бачив на дошках людської радості. Може, я помиляюся, надто узагальнюю… Матері Божі — переважно замислені, зажурені майбутньою долею свого сина, якого тримають на руках. Ісуси на розп'яттях — це мука і смуток. Бог Саваоф — суворий, гнівний. Апостоли дивляться тобі ув очі й мовби запитують, як ти. Божий чоловіче, на світі живеш і чим промишляєш? Страшний Суд — це страшний суд і до нього нічого не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось має відбутися. Тема Юрія Змієборця — це вічне змагання зі злом. Ви мене слухаєте?..

Так, я його уважно слухав і ще мимохіть прислухався до стогону, що чорно гуркотів, двигтів під землею, як потоплений дзвін. Мене ні на крапельку не здивувало, що молодий сільський учитель, проскрибований поет вишукує у музеях відділ стародавнього українського малярства, адже він формувався під впливом Данила Вербеня, а крім того, щоденне спілкування зі Святим Духом залишає в його поетичній душі добрий слід. Зате мене приємно вразило, що Ключар шукає в іконах живої людської душі, її порухів, глибин, адже й старожитні ікони, котрі, звісно, малювалися за певним взірцем, несуть… а таки переважно мають на собі печать духу своїх творців. Сільські богомази з недалекого XIX століття — творці народного іконопису, люди безпретензійні, й то залишали у своїх творіннях самих себе: добродушно-хитруватих святих Миколаїв, наївну вроду сільських Марій, погрозливе кивання пальцем вчителя парафіяльної школи Ісуса Христа, грізних і непідкупних Саваофів — волосних старшин. В одного колекціонера я бачив чималий образ, намальований на полотні й датований 1846 роком, який походить з Надзбруччя: такі образи селяни полюбляли мати в своїх хатах й тому називали «домашніми богами». На полотні зображена сцена покладання тіла Ісуса Христа у гріб. Але що дивно: маляр або не знав, що в Святому Письмі мовиться, що тіло Христове з дозволу Пілата зняли таємний Ісусів учень Иосиф із Арімафеї і Никодим, який приніс для погребения смирну й алое, або ж свідомо створив апокриф. Він по-своєму уявив цю сцену й по-своєму її намалював: Христа кладуть у гріб єрусалимські чотири діви. На них зелений, малиновий, синій і білий хітони… я думаю, що якраз барвисте вбрання у центрі композиції продиктувало художнику намалювати жіночу групу. Я не міг відірвати очей від образу: ні жіноча скорбота, ні свавільне поводження з біблійним сюжетом, ні яскравість фарб не прикували мій зір… вразили чорняві округлі обличчя жінок, великі, завбільшки, як лопати, розплескані руки й босі ноги. Художник, певно, бачив такі руки й ноги у своїх сусідок, які ще тоді ходили на панщину. А я несподівано у постатях єрусалимських дів упізнав теперішніх колгоспниць. Ісус Христос же був схожий на колгоспного фірмана, який вмер раптово у силосній ямі — доконала його каторжна робота — ціла композиція пронизана безвихіддю українського буття.

Ну, зрозуміло, ікони малювали не для веселощів, вони призначалися до самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та із самим собою: стоїш на колінах перед грізним і добрим водночас Саваофом та із світильником у руках блукаєш у катакомбах власної душі: ніяке зло не повинно там затаїтися перед Господом і перед самим собою.

— Ви можете нагадати мені, — перервав мої роздуми Павло Ключар, — що святі образи призначені для осмислення самого себе. Чи не так? Стою на колінах перед скорбною Матір'ю і думаю, зважую, запитую: хто я єсьм, чи її, Маріїна журба, не означає, що вона журиться не лише долею свого сина, але й також моєю? Де тут до веселощів?

Проте, як мені здається, і наш світський живопис не відзначається вакханалією плотських радощів, як в інших культурах. Згадаймо, що й загальновідомий Козак Мамай, дарма, що сидить під деревом із кобзою в руках, а побіч нього кінь вороний і штоф з оковитою, споглядає на нас сумовито й замислено: не тішить йоіо кінь вороний і зелений штоф…