Очевидно, кожний мистець в різні часи таки сушить собі голову над проблемою свободи творчості і потішає себе, що він вільний від усяких заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черчені, в церкві Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тоді, коли твій розкований талант потрібний, як майовий дощ оцій землі пшеничній, і оцим рікам, що течуть споконвіку поміж зеленими берегами, і цьому людові незліченному, не відомому тобі, сірому, який ніколи про тебе не чув й тіапевне чути не буде… та і не захоче про тебе знати; оцьому небові, перехрещеному білими пасмами диму з реактивного літака і цими ж літаками розстріляному; і оцій головатій вербі при дорозі, об яку боком чухається заблукана корівчина.

Цілком може бути, що ми беремо на себе забагато — нібито ми справді потрібні цілому світові; світ, може, й не здогадується про твоє існування, ти єсть дрібна комашина попід зорями, отаке собі тонюсіньке зелене чатиння на старій, аж сивій смереці, одначе свобода виповнює твою душу, як весняні води гірську улоговину, від розуміння єдності зі світом, в якому ти народився; свобода додає тобі сили, ти, чоловіче, мусиш бути сильним, бо колись настане судний день, ти вийдеш навстріч натовпові, нацькованому єфрейторами проти тебе, і скажеш їй, немитій, волохатій й смердючій товпі: азм єсьм, каменуйте мене. Заведено ж все так поміж нами: спершу каменувати, щоб із бігом часу обпльованого мученика записати в святці. Я думаю, що мистець має бути великим і без каменування, бо як інакше піднімеш хрест і понесеш його на свою Голгофу… і немає значення, хто витесав цей хрест: ти сам з егоїстичних міркувань, з потреби грошей, бо ж не птахи ми небесні, чи з потреби суспільної, чи навіть з наказу єфрейторів. О Господи, омини мене від прокляття нести хрест на Голгофу з потреби єфрейторської; дорога на Голгофу єфрейторську, дарма що фальшива, але устократ крутіша, усипана терням і битим череп'ям… а ти йдеш цією дорогою босий, лютий і сам собою оплаканий; і не можеш зійти з дороги фальшивої чи правдивої, бо не кожному дано зректися самого себе; сама природа мистецтва вимагає жертовності, зрештою, хіба саме мистецтво як діяння — не всепожираючий вогонь? Хтось може сказати, що коли вогонь гасне, то після нього залишається попіл… попіл розвіє вітер: і що, мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горіти і падати скривавлено під хрестом, чи не ліпше обминути круті дороги, голгофи й мандрувати собі просторами, де нема ні каміння, ні терену, ні навіть єфрейторів, і десь-колись, як настане час, на краю безжурних степів заснути тихо, будучи в згоді з тишею просторів, з людьми, поміж якими ти жив, з Господом Богом і самим собою.

Не мав сумніву, кожен із нас котрогось дня вийде на свою околицю і стане перед оманою безжурних просторів… я теж не один раз витерплював сумніви і не один раз зрікався шляхів, що вели на Голгофу, зрікався і плентався посеред тиші безжурними дорогами; і було мені добре й безпечно в бездумності, я славив сьогоднішній день і дарований мені сьогоднішній кусень хліба, я себе переконував, що завтрашнє чи сторічне мене не обходить, усе, що мною люблене, переболене, пережите, зраджене чи навпаки, — піднесене на скрижалях, стліє, як те листячко з дуплавої верби, що опало передторішньої осені, як тільки-но розсипеться на цвинтарі моя могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав із дороги тихої, на якій ноги вгрузали в теплий м'який пил, і вгризався в нетрі, в каміння, в бескиддя горбате, коли падав стрімголов у пропасті на ребра гострих скель, коли обступали мене зусібіч скам'янілі міста, в яких плодилися змії і багаточисельні племена збайдужілих людей, над якими панували всевладно єфрейтори… і єфрейтори цькували на мене збайдужілих, вкладали їм у долоні каміння і підмовляли мене або вбити, або осміяти, або оббрехати, бо чому ж раптом той і той, і той теж — байдужий, а той і той — заляканий, а я із страху свого дрімучого, що був схожий на змія, виповз на білий світ. І диво дивне: якраз тоді, коли я горбився під хрестом, знемагаючи під його вагою, коли ноги порепалися від колюччя, коли натовп викрикував «розіпни його», переді мною розкривалися євангелії, вщерть списані іменами, подіями, добрими вчинками і зрадами, смертями й коханнями; в євангеліях жили люди, які давно повмирали й могили їхні забуті, а помисли їхні, стремління, навіть зблиски очей, навіть поцілунки, якими обсипали вони своїх коханих, навіть їхня ненависть і їхні молитви були записані в євангеліях… а євангеліє це вміщалося в мені, в душі, минулі часи й минулі мої предки були закодовані в мені, в струменях моєї крові. Можна було збожеволіти від розуміння, що твоя душа так близько, на коротко пов'язана з правіком, що власне ти є живим продовженням правіку; і можна було звихнутися розумом від того, що небеса, які розверзлися перед тобою, розкрили таїну: ніщо на світі не пропадає намарне… не пропаде ні діяння, ні слово, ні пісня, ні прокляття, ні дитячий плач, ні куля чи стріла, що випущені із-за вугла; мисль, слово, діяння, робота через століття або й через тисячу років дивним чином можуть ожити й повторитися в мені чи в моєму внукові, чи в чиємось синові, чи на якусь голову спаде тисячолітнє закляття; і можна від великої радості, що не один ти на світі, що ти не самітній, як палець, що ти поєднаний на цій землі з каменем на дорозі, з корінням дуба, що стоїть на узліссі, обчухраний вітрами й обвуглений блискавками, змахнути крильми й піднятися в піднебесні високості; а можна було зростися, переплітаючись з травами, або ж злитися з ріками, або ж восени впасти кленовим листям на брук і нишком слухати, як по тобі топчуться люди, яких ти вигадав, наділив душею і тілом, малюючи їх у своїй майстерні на розі вулиць Маяковського і Конопницької.

І коли з-під штукатурки на північній стіні Святого Духа зиркнуло на мене, на Вербеня і на Ключара витріщене, повне болю червоного, крику, страху й люті око, коли відкрилася замість другого, правого ока кривава яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була видющою, то я заціпенів не тільки від того, що перетерплював біль, що його зазнав мученик, намальований на стіні, а ще й від пригадування… пронизала мене думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем, оцей крик болю, страху й ненависті, що падав зі стіни, були вже мною десь бачені, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на давніх іконах, чи малював оці очі хтось з моїх колег або і я сам, чи вони, раз намальовані на стіні Святого Духа триста років тому, жили підсвідоме в моїй пам'яті, це було дано мені від народження; чи вони мені колись приснилися; чи вони колись сиділи на сухому дереві посеред спаленої землі, яке я колись малював… вони, очі, сиділи на голих і чорних конарях і кричали на цілий світ, а в моїй руці замерзав пензель.

Ні наступного дня, ні протягом, мабуть, цілого тижня я не навідувався до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав, коли будемо далі розчищати стінопис, я сказав, що будемо, але не сьогодні й не завтра, хай у наших душах спершу уляжеться крик, що вирвався з-під кількасотрічної штукатурки, хай ми порозмислимо: чому колись… десь… вчора… сьогодні… повсякчас оце око страдницьке і рана, випечена шворнем, жили у нашій підсвідомості; моє пояснення могло видатися дивним, плутаним, але Ключар зрозумів мій настрій, він разом із Данилом Вербенем теж, мабуть, не мав відваги стати перед очима на церковній стіні, ми мусили осмислити відкрите, натішитися ним як мистецьким явищем, перечекати, поки освоємося з ним.

День чи два ми з Ключарем навіть не починали бесіди про стінопис; Павло зранку брав косу і граблі, а я прихоплював мольберт і декілька листків картону, й тюпали ми до Страдчої долини; йшли в людських гуртах, що поспішали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корів та овець, що сунула на пасовище під лісом, часом обганяв нас трактор, а фірмани, які цілою валкою, піднімаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися в поле за скошеною конюшиною худобі, запрошували нас у свої драбинясті вози; інколи з бокової вулички, гейби із засідки, вискакував «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, одначе голова ніколи коло нас не зупинявся, а тільки жбурляв нам косий свій погляд і натискав на газ.