Я привів Бережана додому, й ми домовилися, що він буде у мене мешкати увесь цей час, поки у Святому Дусі не розчистить фреску. Звичайно, ні Бережан, ні тим більше я не уявляли, скільки це займе часу, я сподівався, що йому у нас з мамою сподобається: наша хата стоїть на самому кінці Королевої вулиці серед старого саду, який заклав ще мій дідо Федір. Сад, правда, мало родить, лише «дідові грушки» — п'ять ще на диво міцних грубезних дерев, котрі за моєї пам'яті завжди були грубезними й високими, майже кожного року плодоносили. Яблуні й черешні майже пояловіли, їх здалось би давно викорчувати й посадити нові, але ні я, ні мама ніколи й не подумали старі дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду… немовби в кожному стовбурі, в конарах, у корінні живуть душі Ключарів, яких уже давно нема на світі. Крім того, ми звикли жити серед дерев, було нам серед них затишно й безпечно. Довжелезна хата на дві просторі світлиці, з сіньми й коморою, обступлена зусібіч деревами, припадала низько до землі й була схожа на великого білого і доброго звіра, що вигрівався серед розмореної зелені; хату перебудували на свій смак наші тато, вони були знаним теслею, сокира їх слухалася… та власне сокирою тато заробляли на хліб, бо поля було у нас мало. Теслями були також мої брати Роман і Зіновій, обидва загинули на полі бою:

Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребті, там тисячі й тисячі впало наших краян, мобілізованих до Червоної армії і недовчених, молодший, Зіновій, у сорок восьмому загинув під Надвірною від енкаведистської кулі: воював в УПА за Україну. Батько мій, Онуфрій, до речі, теж був на фронті сапером, повернувся додому з орденом: він був добрим робітником, коли хати будував і коли війну воював. Властиво, як це не парадоксально, Романова смерть на Дуклі й батьків фронтовий орден врятували нашу родину від виселення на Сибір… хтось таки доніс енкаведе про нашого Зіновія. Тата з мамою довго тягали по енкаведистських канцеляріях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у свідки ціле село, щоб посвідчили про те, що навесні сорок четвертого Зіновія та ще багатьох парубків і молодих газдів угорці, які відступали з-під Коломиї, загребли на «форшпан»; був у нас чудовий білий кінь, якого тато чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака і всі ми його любили і він нас усіх любив, здалека іржав, впізнаючи маму й тата, і хапав губами за руки, випрошуючи шкоринку хліба. Отож із Серпнем і помандрував наш Зіновій в мадярському обозі в Карпати; десь за Болеховом, у горах, наздогнала їх совіцька гармата, стрільне вибухло на дорозі й посікло Серпня на кавалки, Зіновій же повернувся додому з батогом… повернувся, щоб попрощатися: зібрався в Українську Повстанчу Армію, бо один окупант, як він казав, відступав, а другий — наступав, а ми, як трава під ногами, і Бог нас не оборонить, якщо не візьмемо зброю в руки. Він був у нас начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальні — у хорі співав, і фестини організовував, і за бібліотекаря був, і на сцені грав різні ролі. На все це Зіновій знаходив час, звісно, увечері, по роботі в полі, бо поле — і любе, і прокляте — вимагало щоденної роботизни: то ори, то заволочуй, то сій, то сапкуй, то коси, то картоплю підгортай — вічне коло, якому нема початку і кінця. Кажуть: хліб круглий і робота сільська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сільська вічна.

У колесі вічному кружляв також наш Зіновій, і вистачало йому на все часу й снаги. Влітку спав на сіні під оборогом, а взимі у яслах у стайні з худобиною… і тато, бувало, йшли його будити із дзбанком води, бо сонце давно зійшло, а мама воду у тата 'відбирали. І вони обоє потому стояли десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб Зіновій додивився свій сон, бо, мабуть, прийшов із читальні, коли півні піяли.

Тато, правда, коли вони всі троє, тобто з Романом і Зіновієм, гострили вранці на точилі сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотіли, що Зіновій даремно товче собою по читальнях, тоте товчення не для хліба, хлопче, з книжок, із співанок, із вистави в козацьких шароварах на ґаздівство не доробишся, чоботи не купиш і по-людському не оженишся. Бог дав нам у руки, крім поля, тесло… на теслі життя наше тримається, а ще на плузі, на косі.

Зіновій любив в'язати з татом ціпи, але не сварливо, ні, був він хлопцем жартівливим і бесідливим, і часом таки переконував тата, що й сокира без людської душі, без її високих поривань, без високого співу, скажімо, в церкві, без коляди під вікном у Свят-вечір, і без вашої, тату, молитви, коли ви виходите вранці в наш сад, на його край, стаєте над Золотою Липою, що біжить живим сріблом поміж берегами, і молитеся… і молитеся, і думаєте про сонце, що сходить, про Господа Бога, що стоїть за вашими плечима, про росу на конюшині, про нашу молоду ще маму, якою ви залюбувалися, коли вона розчісувалася, як дівчина, перед люстром… сокира без цього людського духу була б тільки викованим куснем заліза, призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для того, щоб вибудувати хату або й церкву.

Тато погоджувалися із Зіновієм і посміхалися у вус, кажучи, що тобі, сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком стати або ж адвокатом: умієш прикласти слово до душі, як липовий листок до рани. Але ж бо, чуєш, триває війна… а ще до війни, до «перших совітів» не було за що послати тебе до Бистричанської гімназії.

Зіновій не став ні священиком, ні адвокатом, він власноручно не встиг вибудувати жодної хати… було тоді не до будування, весною сорок четвертого у наших краях переходив фронт, німці відступали, совіти наступали, села горіли, скрізь пахло трупом і димом, а не свіжими трісками з-під теслярської сокири.

Зіновій повернувся з «форшпану» вночі, сусіди його не бачили, й це нас опісля врятувало від Сибіру; кілька днів він відсипався в стодолі, а на третій вечір, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати попрощатися; він так і сказав: я прийшов, тату, і ви, мамо, і ви, братове, прощатися, бо йду в ліс… йду воювати за Україну. Настав мій час. Він, видно, заздалегідь готувався до цього кроку, бо був у жовтуватому мадярському мундирі й у добрих із короткими халявами німецьких чоботях і навіть роздобув десь карабін.

Мама схлипнули, як риба на березі, але не промовили нічого, не відмовляли… мама мої походять з доброї родини, не багатої, але свідомої, дід мій по матері, Олекса, у вісімнадцятому служив в Українській Галицькій Армії. Мама знали безліч пісень, і стрілецьких в тому числі. Я думаю, що Зіновій і я опісля не на читальняних тільки книжках виховувалися, а на маминих стрілецьких співанках… вони постійно чи то в полі, чи взимі за кужелем, чи коло печі співали собі «для душі», а ми слухали… а її співанки переливалися нам у душі, разом із співанками переливалося також те, що називається Україною. Я дотепер не можу точно переповісти… не можу вкласти у вірш… і не зміг би змалювати на папері перебране з маминих співанок почуття. Чи це любов? Чи це сум і журба? Чи це історія? Чи це молитва? Чи це німування, коли стоїш посеред горбатих полів і слухаєш, як потріскує жито і як підпатьомкує у житніх нетрях перепел? Чи це наша Страдча долина з Козацькою та стрілецькими могилами, із Святим Духом, із маленьким надмогильним хрестиком, на якому каменяр викарбував, що тут спочиває мій прадід Петро Ключар?

Я знаю: це Україна.

Мама, отже, лише схлипнули й заходилися укладати до «рубцака» хліб, солонину, часник і навіть пляшку самогону, а тато, однак, казали Зіновію сідати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечі, почали відраджувати, мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш із дому в партизанку… бо рушиш, чуєш, на певну смерть.

У хаті стало тихо, як у небі, були в цю мить присутні поміж нами всі святі, що зійшли з образів, був Бог і була Діва Марія, і всі ми, земні, домашні, і всі наші добрі небесні опікуни споглядали на згорбленого Зіновія, який сидів на лаві й обома руками тримався за цівку карабіна; було таке враження, що світ хитається і падає, а Зіновій шукає опори у зброї і на неї виключно покладається; він гладив мушку карабіна, як дівочу голівку.