Ми йому, однак, усе вибачали.
Ми йому вибачали і… таємно кожен із нас очікував того дня, коли після уроків Северин Петрович візьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок він мав гарний, вілію із крутосхилим дахом, яку купив у вдови довоєнного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гітлер напав на Польщу. Вдома він впускав тебе до своєї бібліотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставлені стіни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати її, слинити, при бажанні можна було лягти на підлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навіть ті сільські урвитуси, які в школі не вельми бралися до науки, мріяли потрапити в його бібліотеку, надивитися на книжки, які «пишуть про цілий світ», набратися від них якогось чару, магії, пояснити яку ніхто не міг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: «Набирайся, тумане вісімнадцятий, охоти до книжки… навчишся з неї правди».
Правда лежала зверху, як хліб на капустяному листі? Надломи-но тільки й запричащайся, їж, вгамовуй голод?..
Був він наївний у своєму прагненні заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало післявоєнне жебрацтво: голод, цинічні й люті інваліди з коштурами, сирітство, чорнило з бузини, писання шкільне на газетах…а навколо «хлопці з лісу», смерті, пожежі, стрілянина, облави енкаведистів з псами й металевими щупами, які винюхували бандерівські схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди…
Часто ми заставали в його бібліотеці двоє-троє облавників, офіцерів, які теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. І тоді Гайдаш намагався чимдуж випровадити нас додому: «Іди-но, хлопче, не час нині. Бачиш: ревізія». Він зітхав і розводив руками. «Чого вони там шукають, у книжках? — якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хаті облавників. — Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пізнавати правду. А тим часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?» Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потім, звично осідлавши хрящуватий ніс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби вперше побачив… а може, вперше побачив свого учня інакшим, таким, який уже дрібку чогось почерпнув із його книжок. «Це їх служба, — казав, щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатові конче треба шукати ворога в книжках. — Книжки є різні, — говорив далі, й мені здавалося, що він сам себе переконував. — Адже ж не пишуть їх ангели з крильцями, а таки земні грішні люди». «То як розпізнати книжку: де правда в ній, а де — брехня?» — допитувався я вперто. «Е, Васильку, то не так легко розпізнавати і ділити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу… тиждень тому нишпорив у моїх книжках сам оперуповноважений товариш Ступа… ми пили з ним гербату… а потім й по келішку міцнішого перехилили… і знаєш, розчервонівся наш Ступа, обличчя — хоч цигарку з нього припалюй, і піт градом. Ірина моя підливає… що нам, шкода сивого первака для рідного товариша Ступи? А він розм'як, як віск, хоч святого з нього ліпи, і, м'яким будучи, розкрився… так, розкрився, і було мені сумно, що він, чоловік мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний, бо за небіжки Польщі не раз його арештовували за те, що ходив у комуністах і ждав із-за Збруча більшовиків, і війну, напевно, теж не просидів десь там у супокої і безпеці, має прецінь ордени, до капітанських погонів дослужився, а проте він бачить у людях тільки чорне або біле, пряме і криве, героїчне й нице. І нічого з ним не зробиш, не переконаєш, що людина, хлопчику, то цілий світ, у якому, трапляється, сонце світить, як смолою курить, а при місяці достигають пшениці… і парадоксальність ця, а також різноманітність, постійна перемінність роблять людину багатою. Я йому. Ступі тобто, так і сказав, що нецікаво, а то й страшно жити, де лише бараки і казарми, де тільки чорне і біле. Людина там обстругана і гола, порожня всередині, як… як наган. Одні бубни в такій людині тільки бубнять. А він, Ступа, добряче вже підхмелившись, киває на мене погрозливо пальцем: „Но-но, вчителю, я вже видів таких мудрагеликів. Усе це буржуазні бредні, проповідь індивідуалізму. Мені кажуть, що я гвинтик… і мені, повірте, добре й сьогодні бути в житті гвинтиком великої машини, яка чахкає на цілий світ“. Ти щось второпав, Василику, з моєї бесіди? — спохопився Северин Петрович. — А може, й не треба, щоб уторопав… — І знову сідлав на ніс пенсне й дивився своїми двома скельцями мені в душу. — Ет, — врешті вирішив, — іди-но, дитино, якнайдалі від гріха». І майже силоміць випхав мене за двері. Потім уже за порогом, цілком розгубившись, тикнув мені як рівному на прощання руку.
Я відчув, що рука його тремтіла; я зрозумів, що він боїться Ступи, боїться за себе, за хвору свою пані Ірину, за свої книжки також боїться. Боже мій, боїться? Чого? Хіба у Горопахах є ще хтось такий заслужений… такий, що зрівнявся б із ним? Хіба при потребі село його не оборонить? Хіба не Северин Петрович майже тридцять років учив не лише дітлахів у школі, а й ціле село, бо ж організовував читальню, хор, аматорський гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тоді казали, заохочував газдів садити сади й робити компости, воював із горілкою, із корчмою старого Каца, «годив», тобто мирив сусіда з сусідою, які, бувало, через переорану межу хапалися за істики й не раз проливали кров. А за німців, в окупацію, хіба він не оборонив не одного парубка чи дівчину від каторги, від Німеччини? Сільський війт Іван Качурик упирався: «Ніц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати — і фертик, бо війна, бо мус, бо шваб потрібує робочих рук». Тоді вчитель запрягав у бричку свого буланого коника, Ґудзика, і їхав до Бистричан, до «німців високих» доводити, шо не можна, приміром, Гриня Королюка чи Ганю Сапільчишину брати від старих родичів, бо пропадуть, бо розсипеться господарка, бо треба мати милосердя.
«Вищі німці» з нього посмішковувалися, бо кого обходив якийсь там син сліпого Семка Королюка і його ґаздівство на п'яти моргах грунту, коли війна, як січкарня, тне й тне щодня тисячі.
А все ж Гайдашеві інколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника, і той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цілував… і плакав із радості.
І хіба село цього не бачило, хіба не посвідчить, хіба не оборонить?
Аж через копу літ, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його життя, я зрозумів, що йому нелегко було називатися «народним учителем». У тридцятих роках у нашому краї метушилися десятки політичних партій, об'єднань, груп, і кожен із цих десятків вихвалявся своєю прогресивністю, викрикував про служіння народові й вищій меті, і кожний був готов хапати тебе за полу, щоб перетягнути на свій бік, бо тільки, мовляв, на цьому боці правда. А ще був облесливий сільський парох отець Чарот, який прагнув лідерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим оком; а ще влада шкільна в Бистричанах і комендант постерунку в Черневі підозрівали його в сепаратизмі, бо не цурався своєї українськості, а це вже пахло мало не «гайдамацтвом»; а ще конфідент тутешній Кифор Балей ловив кожне його слово і зважував вчинок: чи не приховано тут протидержавний замисел?
Гайдаш тюпав собі «серединою дороги», навмисно підкреслюючи, що «політикою не бавиться»; бо яка, до холєри ясної, може бути політика, коли в просвіченому двадцятому столітті посередині Європи, як посеред білого дня, люди, замість підписати своє ім'я, малюють хрестики, а замість хліба мають (та й то не завжди) вівсяні коржі. Чи це, може, прошу пана, теж протидержавні міркування? Теж «політика»? «Нема нічого вищого, нема ніякої ідеї, мети святішої… нема нічого дорожчого понад людину… нема нічого кращого, як служити людині». Так він колись мені написав на одному з двох томиків творів Марка Черемшини, що їх видало у Львові видавництво «Ізмаград»…томики ці, подаровані вчителем, збереглися в мене донині, вони й тепер лежать на моєму столі, і вчителів надпис певною мірою є моїм дороговказом у житті.
