І хоч із шанців вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому і побіг до наметів під горбами, де посередині зеленіло просторе шатро польського регіментаря, хтось з поля вистрілив ізнову, куля вцілила в піднятий отцем Данилом хрест… хрест хитнувся, сипнув іскрами, в полі жовніри зареготалися, а в ограді Святого Духа жінка якась заплакала високо й тонко, мовби посилала свій зойк до самого неба.

Бережана кортіло впасти на поміст або ж принаймні сховатися за заборолом, його проймав страх перед третім вистрілом, а жовніри, скаженіючи від люті, що три тижні топталися в грязюці перед схизматським курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.

„Не бійся, — заспокоював Бережана отець Данило. — Тобі інакше призначено вмерти, не від кулі. І не сьогодні. Адже ти із верхніх світів…“

Він мав іще щось додати, але не встиг, на тамтому боці Золотої Липи появилася кавалькада вершників, було їх, може, з десять, убраних по-різному і схожих швидше на ватагу волоцюг, ніж на королівських жовнірів; та, певно, це й не були жовніри, а лише гайдучня, слуги, дрібна гола шляхта — люд увесь пихатий і жадібний до рабунку. Виділявся з-поміж них шляхтич у блискучому панцирі і в червоній шапці з двома когутячими перами. Кінь під ним танцював, нетерпеливився.

„Ти пізнаєш мене, святий отче? — крикнув шляхтич з коня. — Єстем дідич на Черчені Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо мені печеня вистигає“, — засміявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану смажениною). — Хочеш проситися?»

Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола… чорні його пальці вгризалися нігтями у чорний дуб, а обличчя блідло від болю. Здавалося, він не стримається, гнів у ньому клекотів, очі побіліли. Проте узяв себе в руки й відповів спокійно:

«Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане».

«Ніяких вимог! — верескнув дідич на Черчені. — Ніяких, до дябла! Які можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!»

«Вимога одна: не зачіпайте жінок і дітей. Хай розходяться по своїх хатах, по попелищах. Тобі, мосьпане, і королю вашому не вигідно рушати жінок із дітьми. Хто ж бо виростить нових женців, які будуть жати твоє жито?»

Дідич і на війні залишався дідичем, він оглянувся на стирловані поля і уявив їх засіяними житом, і, певно, побачив у житах зігнуті спини женців, бо подобрів:

«Най буде!» — погодився Януш на Черчені, не радячись із своїм почтом, бо що, зрештою, важила для дідича рада купки шляхоцьких голодранців, які й шаблю носять на мотуззі.

«Дай слово гонору!» — кував гаряче залізо отець Данило.

«Даю. Най чують усі! — Януш на Черчені підняв угору два пальці. А з рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблі взяли і збунтувалися? І знищили мій двір?»

«Воля твоя, мосьпане. Як регіментар над залогою кидаю тобі до ніг свою шаблю… але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небесні, щоб ти був милосердний, бо хіба вони, піддані твої і нашого короля, винні, що забаглося їм волі? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: „Хто твої поля виоре і засіє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний, коли будеш чинити над ними суд і розправу“». — За цими словами отець Данило вийняв із піхов шаблю і жбурнув її униз; шабля не долетіла до вершників, упала на березі річки й засвітилася сумно на цілу землю.

«Іди й скажи нашим, щоб відчинили ворота… щоб жіноцтво виходило, щоб кожен, хто може порятуватися, — хай рятується, — попросив ігумен Бережана. — І сам рятуйся… і не забудь нічого, що тут сьогодні бачив. Розкажи тим, які у верхніх світах, що ми, минулі, часом зраджували самих себе, вимолювали часом навіть рабство, щоб тільки не всох наш корінь. Іди». — Старець обняв Бережана, поцілував і відштовхнув від себе.

«А ти, отче?» — не рушався з місця Василь Бережан.

«Я тут помолюся, щоб храм мій не розкидали, щоб Святий Дух далі стояв на сторожі при дорозі й при броді, бо й завтра знадобиться якійсь душі страждальній ударити калаталом у його двері… і двері відчиняться, щоб прийняти людину, яка збідніла духом. Іди…»

Скрипіли внизу ворота; жіноча юрба з дітьми неспішно і боязливо викочувалася з огради, розсівалася по полю… спершу йшла більшими купами, потім купи ділилися на громадки, згодом замаячили на голому полі поодинокі постаті, і отець Данило, спостерігаючи за ними, думав, що це біліють у полі посіяні зеренця майбутніх поколінь.

«Господи, — молився він перед полями і перед Богом, — чи я винен, що сьогодні посіяв разом із тими, які в прийдешньому постануть, також рабів… також донощиків, скорпіонів, що будуть самі себе пожирати».

— Що ж було далі, що сталося з отцем Данилом і всіма його людьми, які лишилися біля Святого Духа? — спитав мене професор Бережан.

— Ніхто нічого не знає про їхню долю, — відповів я. — Ніде нічого не записано. Нема ні пісні, ні легенди, ні бодай згадки. Чи згинули всі в останньому бою, чи мовчки рушили орати дідицькі лани? Хто про це оповість? У нашій історії більше невідомого, ніж відомого. Англійці уже в чотирнадцятому столітті ретельно записували в державні хроніки, яке вино любив їхній король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої трагедії не залишили в кодексах бодай два-три слова.

— Це так, — погодився Бережан. Він розглядався навколо, немовби хотів когось побачити… немовби на когось очікував; він пильно надслуховував, нібито десь тут поміж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос, а може, одне лише слово, яке хотів віднайти і почути. Врешті Бережан протер обличчя обома долонями, і виглядало це, як умивання… він умивався, певно, від задуми. І вже повеселілими очима поглянув на мене. — Це так, — повторив, — у нашій історії безліч забутого, потолоченого, аж страшно, що ми такі злочинне забудькуваті. Кажу це не для красного слівця, не задля гучної патріотичної фрази, кажу це як практична людина, яка розуміє, що все пережите й перероблене нашими дідами й прадідами, їхні зради, подвиги й смерті, збагачує нас із вами, сьогоднішніх. Я не знаю, яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи виміряти, знаю лише, що минуле, з правіків, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на бездонну глибину, яка існує, але ми боїмося чи не вміємо досягти її дна. Мені, приміром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька бачив і пережив те, про що ви, Павле, розповідали. І навіть болить мене рука від важкої шаблі… і хтось мені підказує, нашіптує, що коли б я не тримав тієї пощербленої шаблі, то був би безсилий узяти в руки пензель, правда? Якась містика…

Я не став його відговорювати, я не хотів його образити; я думав, що у ньому обізвалися первені, й він зрозумів, що в ньому сконденсовані віки. В кожній краплині крові, в кожній судинці сидить історичний досвід… у кожному з нас він сидить, ми тільки про це не знаємо або ж не хочемо знати, часто він замурований від нас нами таки самими, а ще замурований обставинами, освітою, щоденним життям; він спить припилюжений, часом висхлий, немов мумія, і тисячі, мільйони з нас умирають, не підозріваючи навіть про первоцвіт, який вони носили в собі. Мені було приємно, ні, це не те слово, я був вражений, що своєю оповіддю про оборону Святого Духа увів Бережана в його ж таки власний минулий світ. Боже мій, яка велика магія слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося… так трапилося й зі мною, коли мені заборонили вчителювати… заборонили, й мені здавалося, що я загнаний у тупик, у безвихідь, а виявилося, однак, що є і безвихідні дороги, на одній дорозі здибався мені Данило Вербень, який сказав: «Хіба не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тільки в просторі, а й у глибину також? На просторі, десь там на роздоріжжях можуть чатувати люди в погонах і з автоматами, які спроможні тебе далі не пустити. Вони кажуть, що мають на це право. А на глибинних стежках ніякої сторожі нема. Подумай над цим, учителю».

Я узяв Бережана під руку, й ми повернули на стрілецький цвинтар; тепер я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цікавого художника зі Львова, мені чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а може, й брата… ми обидва маємо скреслі душі, що знають глибинні шляхи, і це нас єднає і братає; це так чудово жити із скреслою душею, коли ти свобідний і нічого не боїшся: ні смерті, ні Колими, ні забуття, ні чорного людського наговору.