Село повинно було його оборонити ще того вечора, в читальні, коли оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних гріхах… уже тоді хтось мусив би крикнути Ступі в лице, що це неправда; але тоді ніхто не крикнув, не шепнув навіть у кулак, кожен думав про себе, кожен був просмерджений своїм страхом, і оперуповноважений ще тієї суботи заніс Северина Гайдаша у списки для виселення.

Якщо тоді, тієї суботи ніхто не крикнув, то хіба крикне сьогодні? Хіба оборонить? Хіба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнітюча, низька, як стеля в могильному склепі, село заскліло, як комаха в допотопній краплині смоли, село в тиші, в смолі начебто й рухалося, сповняло якусь роботу, вимовляло якісь слова, одначе люди не були присутні ні в роботі, ні в словах, люди були присутні лише в страху, страхом дихали й раз по раз позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвір'ї ненависний Ступа або Щирба і не скаже: «Ану збирайся, ґаздо. Настала твоя черга їхати на переделку».

Старий учитель, мабуть, і сьогодні вперто не хотів, не умів і не міг себе примусити виміряти пропасть селянського страху бути вирваним з корінням із своєї нивки, бути потоптаним; він був людиною сміливою і гордою, сміливість і гордість прищеплював не одному поколінню горопаських школярів, і вони, школярі, не один раз за цю науку цілували йому руку, немов священику; ах, цілували, а сьогодні зрадили, як і тієї суботи… зрадили… зрадили, як останні боягузи; а сьогодні жоден із горопаських газдів не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвір'я Семаня Бойка з його шкапиною, заїкуватого Щирби і двох стрибків із карабінами на плечах.

Втім, у глибині душі вчитель, мабуть, здавав собі справу, що ніхто в Горопахах не має сили викреслити його ім'я зі списку приречених на виселення, нема сьогодні на світі правди й справедливості, панує тільки ненависть… ненавистю, злом, зброєю хочуть утвердити добро. Хіба це можливе, Господи Боже?

А все ж учитель наш таки очікував сміливця, а якщо не сміливця, то принаймні школярика з п'ятого класу, який підбіг би до розреготаних стрибків і спитав би: «За що берете нашого директора? Що він винен? Хіба не він навчив мене прочитати слова „Мама… тато… рідна земля… Україна“? Хіба не він?»

І тепер у зрілі роки, і колись, як щойно почав виростати з коротких штанців, мене гризло й гризе запізніле сумління: чому я не став тим хлопцем, котрий би вимовив в обороні свого вчителя добре слово? Адже я бачив, як учитель, сидячи на порозі, очікував мене.

Мене?

Не дочекався він ні мене, ні когось іншого; а голова сільради тупцював перед ним у своїх величезних кирзаках і, певно, по коліна вибив перед ґанком яму; а на дорозі, за ворітьми тим часом стали з'їжджатися з кутків фіри з виселенцями і шикувалися в колону; тоді Гайдаш врешті звівся з порога, допоміг піднятися дружині й сказав:

— Ми зараз будемо готові.

Вони справді повернулися з хати дуже скоро: він з двома потертими валізками, пані Ірина — з вузликом.

А поки старі збирали в хаті пожитки, сусідка через перелаз, метка, як ластівка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню Бойку пошивку з печеним хлібом, ще й притрусила її пластом соломи («Віддаш професорові в пересильному лягрі в Брошневі, — наказувала фірманові. — Бо хліб, чула-м, у дорозі на Сибір, як Бог у церкві»). Мої мама теж були винесли рукавець з сухарями (у той непевний час у кожній хаті сушили сухарі), але Гайдаш маминого приношення не прийняв, відсторонив його рукою, сказавши:

— Не треба нам нічого, сусідко… нічого не повеземо з Горопах, окрім жалю. — Голос його затремтів, розколовся. Учитель поспішно підсадив свою паню Ірину на сидіння коло фірмана, а сам вшолопався в солому і, обнявши руками коліна, навіщось крикнув Семаневі (а чи крикнув самому собі, моїй мамі, цілому селові, веселим стрибкам, заїкуватому голові сільради, врешті — цілому світові?), щоб їхав, холєра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди добрі!

І пригнув крису капелюха на очі; здогадувався, що він не хотів бачити наших зрадливих Горопах і нашої осені, що визолочувала сади.

Семань Бойко цмокнув на свою шкапу.

Довжелезна валка возів рушила з Горопах у полуднє; і аж тепер село отямилося від оціпеніння, мовби тріснула й покришилася крига, що замурувала була людські душі — і потекли вулицями людські плачі; я не тільки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, своїми очима бачив його плин, що котився від оседку до оседку вулицями й перевулками й вдарявся посеред села у стіни церкви та читальні; люди, ті щасливці, які сьогодні уникли виселення, стояли на своїх воротях, і хоч верхи на коні сюди-туди метався оперуповноважений Ступа, і хоч скрізь на подвір'ях вешталися стрибки й енкаведисти, відкрито оплакували своїх сусідів («Мамо, а може, вони оплакують самих себе, завтрашніх виселенців?»), а ті, що на возах, яких везли в Сибір, випрошували в сусідів прощення за старе й дурне ворогування, за стару сварку, за підхромлену курку, за підорану межу; на возах у цей полуденок не було винних і невинних, оперуповноважений та інші «пани з району», що складали списки на виселення, зрівняли Софію Корчувату — матір трьох повстанців і старого Гайдаша, всі вони стали рівними, однаковими, сірими, ворогами совітської влади.

Я, немов малий, торсав маму за лікоть і запитував: за що ж усіх наших людей і старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим часом хтось із газдів на возах цих приречених, що скрипіли й тарахкотіли селом, чи то із хмелю самогонного, чи із жалю, з відчайдушності, притлумлюючи плачі, крики, вигуки прощання, кількаповерховий мат, затягнув «Вічную пам'ять»; і спів цей поховальний, що складався лише з двох слів, виспіваний якимось голосистим ґаздою аж попід хмари, у першу мить приголомшив усіх громом, розгубленістю, люди, певно, не відразу й второпали, кого це сьогодні ховають, у першу розгублену мить «Вічная пам'ять» стосувалася когось іншого, далекого й чужого, це того начебто чужого везуть сьогодні до ями, а ми ж живі, ми жи… Та помилка небавом була вияснена, в наступну мить «Вічная пам'ять» співалася для себе, люди побачили, що то їх везуть до ями… везуть під дулами автоматів, під штиками, а ще навколо пси і пси. І вони, самі себе ховаючи, теж підхопили «Вічную пам'ять»; здавалося, печальні ці два слова співали небо і земля, і даремно тільки товариш Ступа, скаженіючи, стріляв угору з автомата, наказуючи замовкнути. Його ніхто не слухав; що значить якийсь автомат, якась команда супроти «Вічної пам'яті»?

Спів тривав, аж поки валки возів, попереду й позаду якої їхали для сторожі на вантажівках з півсотні солдат (а на задній машині стояв розчохлений, готовий до стрілу крупнокаліберний кулемет), не вигойдалася за село; жалібний спів чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небесній прозорості, чи полетів за журавлями в чужі краї, одначе Горопахи ще надслуховували, ще люди не розходилися з воріт, чогось очікуючи. Очікуючи чого? Воскресіння? Постання з мертвих?

Надвечір оперуповноважений товариш Ступа привів до вчителевої хати купу стрибків, і всі вони веселі, добре підхмелені оберемками виносили на подвір'я книжки з Гайдашевої бібліотеки, скидали їх на купу. На самий верх товариш Ступа жбурнув розп'яття Ісуса Христа, яке колись Северин Петрович приносив до нашого класу на урок історії. Потім він облив купище книжок гасом і саморучно черкнув запальничкою.

Книжки горіли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу більше не було, він штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку настромляв на палицю і піднімав вгору… і тоді піднята книжка спалахувала, як підпалений голуб. Але книжок було сотні, кожну на палицю не піднімеш, товстезні томи ніяк не піддавалися вогневі, вони начебто були для вогню недоступні, і це опера кидало в лють.

Та що він міг із ними зробити? Топтати їх? Розривати навпіл, начетверо? Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли мені рота й затуляли долонями мені очі, а я із затуленими очима бачив пожарище на вчителевому подвір'ї, що ярилося, як свіжа велика рана.