Я йому зважився тлумачити, як історику, він, прецінь, кандидат історичних наук, що так і так, стрільці Української Галицької Армії нічого спільного з націоналізмом, як його, націоналізм тобто, у нашому суспільстві розуміють, не мають, були це вояки, які боронили рідну землю від ворога і впали в бою. Вони нічим не завинили перед українською землею і перед людьми. Даймо їм спокій. Я по суті повторив уже колись сказане Афоні; так я, до речі, оповідаю про стрільців і тим, які наїжджають до Черченя.

Секретар нічого не відповів, лише похитав головою. Я тепер стою на роздоріжжі: з одного боку ой як потрібно показувати нашу Голгофу людям, а найбільше — молоді, хай би їм зеренця западали в душі… так, западали й там проростали, колись бо корінчик вижене стебло і колос. А з другого боку… а з другого боку… Чобіт, передовий колгоспний голова, вночі прижене на стрілецький цвинтар бульдозер і зрівняє його з землею, як це зробили ваші єфрейтори у Львові на Янівському кладовищі.

І гризе тепер мене жура…»

«…Розумію, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгі листовні розмови зі мною, але я не вимагаю діалогу, мені вистачає і того, що Ви мене слухаєте — читаєте мої ієрогліфи. Для мене це ніби вікно, квартирка у світ…»

«Тішуся, що у Львові і в Києві є люди, спеціалісти й просто небайдужі до мистецтва й до історії люди, які вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цінують хоробрість (так, хоробрість, бо інше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сімнадцятого століття, який своїм апокрифічним, а насправді — патріотичним твором нагадав парафіянам церкви Святого Духа, а через них — цілій Україні заповіт, який через двіста років опісля поет перелив у слово:

„Молися, сину, за Україну його замучили колись“. Я оце написав Вам останнє речення і жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усі часи в нашій історії тривають і тривають Голгофи. І в наш час вона продовжується.

По осені, як викопаю картоплю, хочу на декілька днів приїхати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами…»

«Найшло певно на мене, бо замість того, щоб, поки сухо надворі, прикопати в ямі картоплю, я ні з того ні з сього, покинувши всі роботи, вихопився мимохіть з воріт і без ніякої певної потреби подибав собі сільськими вулицями; я давно зблизька, очі в очі, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садів. День удався сонячний і тихий, усміхненим і лагідним постало переді мною село; не було баюр на вулицях, не було запліснявілих, рудих, зарослих гірчаком придорожних ровів, не було смердючої слизі гноївки, що масно стікала з-під стаєнь та куп гною біля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзаків і гумаків — селянської вбері та взуття на осінній сезон. Зате були білі стіни хат, блискучі, живі, як дівочі очі, вікна, сині дими, що росли стовбурами з димарів і високо в небі розсівалися, як кульбабки на вітрах; і був винний дух зіпрілого листя, пізніх яблук, спорожнілих картоплищ; і був лінивий вітерко, що пахнув зайцем; і були попід ворітьми громадки дітей, а на левадах — хмари гусей, що біліли, як острівки молодого снігу на зеленому тлі. Зустрічні мої близькі й далекі сусіди мовчки, вітаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав „славайсу“, а хто „добридень“, хто й надовше зупинився і ми собі балакали про погоду, про здоров'я, про те, „що пишуть газети“. Всі людські обличчя видавалися мені якщо не усміхненими, то напевне були відкритими й добрими. Поміж ними й сільський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною і при зустрічі клепав мене приязно по плечах. Вони всі любили мене, я прагнув їхньої любові, мені і в голову не закрадалася думка, що є поміж ними мої недоброзичливці або й вороги… Господи Боже мій, які можуть бути вороги, якщо ці люди від землі, від хліба, від тяжкої і святої роботи?

Я їх ідеалізую, правда, Майстре? Але най буде… най так усе залишиться незмінним у моїй душі, так легше жити… легше людині жити в усміхненому доброму світі.

А мої мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, підняв, як сніпок, закружляв із ними; я був молодий й і напевне трохи сп'янілий від осіннього терпкого вина…»

«…Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, і душа моя висохла на тріску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не дає мені жити, я вечорами, мов той злодій, підкрадаюся до обійстя Чоботів, нишкну під парканом і очікую, надіючись, що вона припадком вийде з хати, і тоді її побачу… я тоді її схоплю, обніму, обцілую. Даремні, однак, мої очікування, Ольгу стережуть у хаті…

Якось одного вечора натрапив на мене на вулиці коло своїх воріт сам товариш Чобіт. „Ти чого тут крутишся? — буркнув. — Що тут згубив? Підпалити, може, хочеш? Убити мене?“ — проскрипів смішком. Він не вміє сміятися, його сміх схожий на скрип немащених коліс.

Я признався, що виглядаю Ольгу. „Пуста робота, — казав Чобіт, зітхнувши, немовби перейнявшись моєю турботою. — Заборонено їй. Ти знаєш, яка у нас мама… мама їй заткала писок, щоб і словом про тебе не згадувала. Ну і я, звичайно, теж,“ — додав він, схаменувшись. „Але ж не маєте права“, — простогнав я. Вікна в Чоботовій вілії світилися на всіх двох поверхах… у котромусь вікні за фіранкою майнула тінь, може, Ольжина. Може, мала Настуся розплющує носик об скло, вдивляючись в темряву, визираючи тата? „Ов, а ти хто такий, що маєш на Ольгу право?“ „Чоловік“, — кажу. „Ольга вже дала на розвід. Який ти їй чоловік, небоже. Ти ж бо не схотів бути нормальним, як усі“.

І Чобіт похитався, навіть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на хвіртці, звідти пригрозив: „От йди звідси по-доброму. Бо пса спущу“.

На мене й так спущені люті пси й розтерзали вони мене. Відібрано в мене жінку й дитину лише за те, що не схотів бути такими, як Чоботи, як…»

«…Нині зранку розгулявся вітер. Осінь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що він підмітав подвір'я і сади, здуваючи підсохле листя попід паркани, у виярки, а найбільше — в річку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрібні хвилі нагнане вітром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, річка листячко у вирій, куди й птахи відлетіли.

Один листок, підхоплений вітром з-під корча, прилетів до мене, як метелик, і приліпився до щоки. Був вологий і холодний. Я однак не поспішав його змахнути, він уявлявся мені цілунком. Осінь цілувала мене на прощання.

І я цілую Вас, Майстре».

«…Не можу не поділитися радістю, коли прибігають до мене колишні мої учні й просять відімкнути церкву, щоб і вони могли надивитися на „оте українське малювання на стіні, де на хресті розіп'яли козака“.

Вони, уже нажахані, уже насторожені, уже обережні й потайні, прибігають до мене, оглядаючись, щоб ніхто не бачив, бо нібито Хмура Настя посміюється в школі з фрески та з „колишнього педагога“ Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, відрікся від своєї сім'ї, днює і ночує в церкві, начебто там справді відкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сільського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма.

Так або ж приблизно так переказували мої учні шкільні новини.

Мені було це гірко слухати, та я тільки посміхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрібую, але Голгофу обстоював.

Дітей до церкви я таки водив. Хлопці хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дівчат схлипнула.

Се схлипнула розбуджена душа…»

«Ні, не пишуться вірші. Камінь на серці. Осінь осліпла й оглухла від затяжного дощу. Мряка прибила мене до землі, як бадилину. Чи зазеленіла навесні? Студено мені. Самітно мені, як у небі. Мама зітхають і журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого… такого — і не знають, яким мене назвати: безталанним і нерозумним, добрим і чесним?