Я отямився посеред вечора як посеред моря. Лежав у рівчаку, мокрий увесь, збитий на винне яблуко.

Місяць світив…

Місяць, на жаль, не свідок.

Ох, як болить моє зсинцьоване тіло.

Болить, корчиться в судомах, захлинається гноївкою, потопає в багні моя душа; і не літо уткнулося носом човна ув осінні береги, а я сам дотюпав дорогою до самого кінця, і тут дорога раптово обривалася, не існувало ніякого роздоріжжя, а був тільки кінець, був височенний мур, і я не мав поняття, що за тим муром мені призначено: нова інакша дорога, стежка поміж терням, борозенка на пісній ріллі, безплідна гола рінь чи мурава, що усипана росою і стокротками? Зрештою, я новою дорогою поза муром не журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правді, то я давно, іще навіть до приїзду в Черчен, іще мені не відкривала свою тайну стіна в Святому Дусі. іще край, названий Опіллям, був замкнений для мене сімома замками, а я уже, чи то крадькома, чи то інтуїтивно, чи то з потреби душі й з мистецького спонукання думав, що ось-ось настане пора, вона дозріває, як пшеничний колос, коли я відкрито і явно стану насупроти єфрейторів, знехтую їхніми порадами і настановами, не полакомлюсь на солодкі обіцянки й не злякаюся їхніх погроз; я кількома своїми полотнами, зокрема «Роздумом про Турецький міст» спробував кришити цеглу в стіні… пробував, відчував приплив сили… сила, як вода в пустелі, зникала в сипучому піску… навколо ж було насипано кучугури, цілі безкраї плеса піску. Як його переплисти? Дорога, якою я дотепер ішов, що не кажіть, стелилася гладко: і водилися гроші, і була професорська солідність в інституті, були учні й послідовники, і були виставки, і була слава. І ще було задоволення самим собою.

І ще панував мир і достаток у хаті.

І любила мене Дарка…

Що більше треба митцеві на цьому світі?

Потрібна іще надія, сподівання, що разом із тобою не вмре твоє ім'я, що твої полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало від мене? А чи таки залежало?

А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешні покоління не схочуть й чути про єфрейторів, про якісь твої життєві потреби, марнослів'я, вони покладуть перед собою лише твої твори, ти у своїх творах повністю віддзеркалений і тонко намальований, і по них будуть судити тебе… і засудять на життя довготривале або ж на забуття. А щоб не засудили на довічне забуття, я, окрім пейзажів колгоспного добробуту, портретів людей із золотими зірками на лацканах, окрім героїчних пожежників, генералів, свинарів, окрім сюжетних мальовил на теми війни, боротьби з бандерівцями, творення колгоспів — цих обов'язкових тем, де так було мало правди, глибини, таланту, свого бачення, а більше накидано лоску, лаку, облуди, запобігання перед єфрейторами, перестрахування, я усе ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажі, з яких дивилася на мене Україна, портрети людей, які хвилювали мене своєю глибиною, сюжетні композиції з історії: Хмельницький під Львовом, громадяни стольного Галича, легіні-побратими несуть пораненого Довбуша на топірцях у вічність.

Дещо з цього «власного», «підозрілого», хоч би «Роздум про Турецький міст» пробував виставляти, і тішився, коли на виставках стояли біля моїх полотен люди й розмислювали, і, розмислюючи, заглядали собі в душі й запитували себе: що зі мною діється, чому душа моя зледащіла, чому обкрадено мене, чому не проростає в мені бодай зеренце протесту, бунту… бодай зеренце.

Я розумів, що це тільки маленька дещиця із того, що я міг би зробити, коли б не стояли наді мною єфрейтори, коли б я був сміливішим і на них, на єфрейторів, не зважав, коли б не ішов на компроміси, коли б не потішав себе думкою, що належу до тих спузарів, які не дають остаточно згаснути на лютих вітрах, у хурделицях, у безрадісній мжичці, ув іржавих потоках тій ватрі, котра обігріває нашу землю і людей на ній; мені інколи здавалося, що моє слугування біля ватри чогось таки вартує, що воно колись мені зачислиться на суді нащадків і вага добра на терезах хитнеться униз, на мою користь; і було мені до сього часу добре й, порівнюючи, спокійно жити під девізом: «Богові — свічку, чортові — огарок».

А чорти…

А чорти перестріли мене біля силосних ям, змісили мене ногами до безпам'яті, мовчки вимагаючи: «Всі свічки нам теж віддай. Ти або з нами, або проти нас…»

Я проти вас!

Я проти…

До того передвечір'я, до болючих синців я не був, товариші єфрейтори, з вами, але й не був активно проти вас, я йшов посередині, ви ж бо, перестрівши мене біля силосних ям, відкрилися мені, показали роги й копита, й навчили мене: компроміси, огарки, напівслужіння вас не задовольняє, ви жадаєте моєї повної покори, поклоніння вам, відречення від того, що для мене святе… відречення від самого себе; ви, єфрейтори, до цього часу видавалися мені хитрими й такими, що начебто теж готові йти на компроміс, насправді ж ваша поступливість — це тільки маневр, виграш у часі для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане місце вдарити; за усміхненою хитрістю приховувалася жорстокість. Ех, шкода, що я дещо запізніло осягнув єфрейторську тактику; інакше склалося б моє життя і творчість, коли б єфрейтори ще тридцять років тому потолочили б мене і я, потолочений, побитий, зблизька розпізнав їхнє справжнє обличчя.

Ох, запізно болить моя зсинцьована душа.

Ні Павло Ключар, ні Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зі Львова мою Дарку, але вже на третій день після того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом із Петром Степановичем Грицаєм примчалися до Черчена; привезли вони й лікаря — старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кісточку й реберце; найбільше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальці на обох руках посиніли й дуже мене боліли. Він годинами вимочував їх у літеплі, змазував і тішився, що я ними рухаю… і, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав «мудрагеликів», які знали, по чому били, митцеві бо, реставраторові, як і музикантові, пальці найбільше потрібні. «Дякуйте Богові, — звертався старий лікар до мене, — що вони вам пальці не поламали».

Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелі, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо ліжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрівання коло силосної ями — це лише знак, попередження, завтра «вони» можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще діти не прилаштовані, ще ти внуків не дочекався, та і я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа і злощасну тую фреску, яка тобі особисто користь від того, що українське мистецтво збагатиться ще однією пам'яткою стародавнього стінопису, однією пам'яткою менше або ж більше — нема, чоловіче, різниці… важливо, чоловіче, щоб ти був мені живий і здоровий, щоб «вони», оті «твої єфрейтори» з гноєсховищ не зробили тебе калікою. Вони на зло здатні… на зле…

Я слухав Дарчине примовляння і бачив, що мої синці її не так болять, як лякають і думав… і згадував про ті сьогорічні дні пізньої весни, коли оголена Дарка мені позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутністю жінки, пензлем і фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймні тоді мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лінії жіночого тіла, його ніжбу звабу і красу, і, роздумуючи над жіночою тайною, геть чисто забув, що жіноча краса, кожна риска, трикутник, лінія, випуклість, осяйність і білизна тіла призначені не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою… вони призначені для любові, для продовження людського роду на землі; відкриття це — таке просте й очевидне прийшло до мене тієї хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторії, що вона — палкий патріот, що їй зовсім не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного із львівських «ще старих і справедливих» суддів, а отже інтелігент не першого коліна, як я приміром; усе це, виявляється, лише зовнішня оболонка, личина, ядро — жінка лише думає про любов, про свій рід і його продовження.