І літо, стоячи на рівних ногах у своєму човні й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю пані-осені, що починалася десь там на горбах під буковим лісом; десь там осінь уже їздила білими піщаними дорогами: скрипів у тиші дерев'яний її віз, осінь погейкувала на волів… а воли проте не поспішали. Кожна пора в році має свій час, свою музику й свій ритм.
Того пізнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за ціле життя відчув, що оце між Ключаревим обійстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу між літом та осінню; власне в Страдчій долині нічого не змінилося, все так було, як учора, й позавчора, але моє вухо… а може, й не вухо, ні, це душа моя відчула, як на старезній липі подзвонюють осінні сумні колокольці, а котрийсь з колокольців зірвався з гілки й упав мені на плече.
Був це жовтий листок…
— Цими днями приступимо до облич, — сказав я Ключареві, маючи на увазі розчистку фрески у Святому Дусі. — Треба завершувати… і треба вирішувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опіки. Тим більше — фреску. Дивуюся, що нема відповіді на мої листи зі Львова та із Бистричан.
— Відповідей, Майстре, може, й не бути, — зітхнув Ключар. — І най би відповіді на ваші пропозиції десь би по дорозі загубилися, най би фреска і Святий Дух увесь залишилися під опікою Черчена.
Наша вранішня розмова була продовженням учорашньої вечірньої і позавчорашньої; зрештою, відколи розчищення фрески в Святому Дусі наближалося до завершення і нам, тобто мені, Ключареві й Вербеню, стала зрозуміла її композиція, мистецька її вартість, її значення в історії краю, а може, й цілої України, ми майже кожної днини сушили собі голови її майбутньою долею: я мріяв зацікавити фрескою увесь наш мистецький світ, а може, й партійно-державний світець, що дало б змогу обернути Святий Дух у Музей однієї фрески; я сподівався розворушити затхле, збайдужіле кодло єфрейторів, приписуючи їм певні заслуги у її, фрески, відкритті… заслуги й славу. Павло ж Ключар був рішучим противником моєї ідеї, вважаючи, що єфрейтори про людське око можуть погодитися на відкриття Музею, будуть навіть промови, статті в газетах і журналах, буде тутешній Голова, а з ним і партійний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудів і коштів для того, щоб Святий Дух із своєю славнозвісною фрескою засяяв на цілу Україну або й на увесь Союз, бо ж, прецінь, намальовані на фресці не якісь святі, не Ісус Христос, не князі і не гетьмани; вони, єфрейтори тутешні, рогачівські, бистричанські та львівські будуть робити вигляд, що Святий Дух і для них щось та значить, фреска у ньому — велика й трагічна сторінка в історії України («Ми інтернаціоналісти, це правда, але не безбатченки»), але ж… але ж, заледве заволодівши Святим Духом, вони почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчої долини, змова мовчазна, затаєна, може тривати рік і два або й більше, поки ми всі не повіримо, що єфрейтори теж патріоти, не безбатченки, поки Цека в Києві або ж у Москві змайструє нову постанову на шкоду фресці, поки якийсь пильний ідіот не напише в «Правді», в «Радянській Україні» чи й у районній газетці, що наші музеї захаращені релігійним живописом, що атеїсти втратили пильність, що буржуазні націоналісти в особі професора Василя Васильовича Бережана завищили мистецьку та історичну цінність фрески, це антихудожнє мальовидло сільського богомаза, буржуазні націоналісти не ликом шиті, їм не так розходиться про фреску, Бог із нею, їм розходиться, щоб у Страдчу долину звабити якомога більше народу, особливо молоді, і щоб молодь собі нагадала: ось Святий Дух — незламна фортеця нашого національного коріння, ось ліворуч — Козацька могила, ось праворуч — цвинтар Українських Січових Стрільців. «Думайте, думайте, дєткі». І хтось із «думаючих дєток» у районі, в області чи в стольному Києві дасть вказівку і…
Я не знаю, Майстре, що можуть учинити єфрейтори із Святим Духом та її фрескою, зате добре знаю, що у них нема ні слова, ні честі, ні пошани, вони схожі на посудини, що повні гадюччя, павуків, смороду, трутизни, підшептів, облуди, жорстокості, знаю це по собі, Майстре… та й ви знаєте, що у них немає нічого святого, особливо нема поваги до святощів українських, яничари найбільш ненавидять своє, хіба ж не яничарська рука підпалила бібліотеки в Києві, хіба не вони вилучили з Львівських музеїв тисячі картин, книжок, рукописів і… і спалили усі ці скарби на попіл, а що не обернули в попіл — те розікрали; хіба в Бистричанах люди забули, як із обласного музею вивезли цілу вантажівку світлої, як сонце, гуцульської кераміки минулого століття та сотні різьблених по дереву шедеврів… кераміку потрощили молотками на березі Бистриці (й утопили черепки на дні, щоб слідів не залишилося), а різьбу по дереву спалили й склали про це акт: «Знищено з метою впорядкування музейних фондів від предметів, що не мають художньої вартості»; хіба в містечку Долині не розтягли танками прадавній храм святого Миколи, бо він, бачите, стояв посеред міста й псував зовнішній його, міста, вигляд; хіба в селах не горять церкви, горять то тут, то там; хіба з багатьох храмів, які «зачиняються на побажання трудящих», не збирають високомистецькі образи старих майстрів, стародруки також, хрести різьблені, фелони та інше церковне начиння в шпихлір непристосований, нібито для збереження в одне місце, а тим часом той шпихлір однієї ночі спалахує ярим вогнем; хіба цим же ярим вогнем не спалахують пам'ятки архітектури в скансені у тому ж Львові… а недавно, ви, певно, чули, згоріла музейна гуцульська ґражда над водоспадом у Косові?..
Очевидно, ми усього й не знаємо, нема правдивої інформації, про нищення української культурної спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать. Один Олесь Гончар спробував у своєму «Соборі» вдарити на сполох, що гинуть козацькі собори, що через нищення архітектурних пам'яток ниціють людські душі. І що з того? Гончара — того спелененого багаторазовими різними преміями, шанованого депутата Верховної Ради Радянського Союзу, живого, вважайте, класика української радянської літератури, прославленого автора «Прапороносців», відомого у цілому світі письменника, звинувачують в усіх смертних гріхах. Система, Майстре, нікому не дозволяє виступити в обороні української душі. Маю враження, що Система де тільки може — від столиці до найглухішого гірського села — тайно і явно тче змови проти культури… проти вас, Майстре. То невже можна їй вірити, віддавши під фальшиву її опіку Святого Духа?
Віддати на знищення, на загладу?
В душі я, звісно, був із Ключарем згідний, він говорив правду, хто-хто, а я — реставратор старовинного живопису — чи не найчастіше стикався із небажанням єфрейторів поцінувати й берегти наші старі мистецькі пам'ятки. Скільки, пам'ятаю, я мав мороки з організацією виставки нових знахідок науково-художніх експедицій в Карпатах, на Волині й на Поділлі. Мені відмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нічого спільного з народним мистецтвом… мотлох, сміття — це тільки декорування храмів для того, щоб засліпити блиском віруючих, затуманити їх. А коли я таки наполягав, покликаючись на росіян, які останнім часом багато роблять для популяризації у себе вдома й у світі російського іконописання, й місцеві єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажімо, мала завтра відкриватися, раптом із Києва з Цека прилетіла команда: «Заборонити. Не ідеалізувати, не популяризувати патріархальщину».
Ключар мав рацію: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та стрілецьких могил… вони бояться фрески, яку я відкрив, і є отже великий ризик вкладати в їхні долоні ключ від національних святощів. Але ж…
Але ж, дорогий мій ключнику Святого Духа, навіщо ти разом із Вербенем привіз мене зі Львова, замкнув в церкві й попросив: розкрий нам тайну цієї стіни? Я хіба відкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не існує, а якщо й існує, то нікому не потрібна? Зрештою, це залежить не від мене й не від вас, друзі мої. Я тут, прецінь, перебуваю офіційно, про мою роботу в Черчені знають у музейних закладах, у Товаристві охорони пам'яток, від них же маю фірман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний… хочу у це вірити, що чим більше людей будуть про Святий Дух і нашу фреску поінформовані, чим більше розголосу буде про неї — тим безпечніше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її обороні… буде стояти Україна, ЮНЕСКО, цілий світ врешті. Не посміють… не посміють торкнутися фрески руїнницькою рукою.
