— Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому залишитися вчителем історії, — відповіли навпростець мама, рятуючи мене від напливу чорноти скалічених душ. — Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато поліції, багато пиндиликів. Що залишиться від чесного учителя історії, того, який вирушив уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? — Мама покинули граблі й, підстеливши пласт сіна, сіли в тінь копиці навпроти мене. Я не впізнавав їхніх думок, мама ніколи не вчили мене боязливої обережності… вчили мудрості, так, вчили правдивості. Чого ж сьогодні лякають мене пиндиликами? Це так на них не схоже.
— Я щось не так сказала? — спитали по хвилині мама, читаючи моє здивування. — Осуджуєш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерігаю від пиндиликів? Я сама себе осуджую, це правда… але правдою є і те, що світ повний пиндиликів і ти нікуди від них не дінешся, бо маєш диплом учителя історії, бо маєш жінку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, і маєш на додаток мене, стару. І з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо… — вона повторила майже зі стогоном. — О, якби мені хотілося порадити тобі, Павле: плюнь на цілий світ, ось маєш сіножать, маєш сонце і дощ, маєш Бога над собою і совість у собі — і жий правдиво сто літ. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю… — В тіні копиці пасмо волосся, що висмикнулося з-під хустини на вухо, немилосердно пекло молочною білизною, а брови іскрилися кучерявим інієм. Очі теж були підбілені молоком; крізь молоко немовби вітер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. — Я згадала оце нашого Зіновія, — сказали мама й посміхнулися лагідно, немов живий Зіновій стояв поруч. — Згадала-м, як випроваджувала його в українську партизанку. З ним було простіше, ніж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще інший мав йти воювати за Україну… воювати й вмирати за неї, як не мій син? Це так зрозуміло…
Щоправда, тоді світ ділився просто: на чорне й на біле. Тепер же до чорного додають біле, змішуючи їх, і виходить щось сіре… і кажуть, що так має бути. Важко порадити, як повернути білому його білизну. Ти вчений, сам маєш вирішити.
Другий камінь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечір; рідко якого року я не приїжджав додому, особливо після татової смерті, щоб сісти з мамою до святої вечері; це стало традицією і потребою моєю і маминою; хоч мама залишилися на господарці одні, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освіту в Бистричанах, але вони ніколи не скаржилися на самотність; вони не вміли бути самотніми; вони вели розмови з нашою мініатюрною корівчиною, поросятами, курми, а найбільше любили розмовляти з Кудлаєм, якого взимі у люті морози впускали наніч до хати. Я колись випадково підслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидів на хвості й не спускав із мами очей. Мама оповідали йому, що не привезли до магазину хліба, оце три дні сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не біда, якось перебудемо, картопля, прецінь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хліб та з нічим повертаюся, цієї ночі снився мені хліб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хліб, то — на щастя і на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося мені, що йду полем та йду й несу в білій хустині два хліби житні, великі, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черчені колгосп, я сама вміла такі випікати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хліб у хустині пахне на ціле поле, а може, й на цілий світ… і я знаю, що несу цей хліб Зіновію на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Він, Зеник наш, нібито зголоднів на тому світі, бо там нібито дають лише білі булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хліба… від, чорного разового хліба прибуває сила.
Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем і сушу собі голову: нащо моєму синові людської сили? Там де він, потрібна лише молитва, любов до Всевишнього.
І такі розмови «на ружні теми» мама торочать цілими годинами; вони вміють також розмовляти на городі коло картоплі, в саду — з деревами, а коли падає дощ — то й з дощем, якщо віє вітер — то з вітром.
А коли їм надокучають роботи і розмови, то сідають за стіл до книжок.
То хіба може утриматися в нашій хаті самотність?
На Свят-вечір я мамі потрібний як нащадок і продовжувач роду Ключарів; мама переконані, що на Свят-вечір у гості до живих приходять душі померлих родичів — дідів і прадідів аж до хто знає якого коліна, вони незримо присутні за столом на покуті в хаті, в коморі, де пахне сухим зерном, у стайні біля корови, й навіть чути, як вони походжають стежками на подвір'ї — сніг рипить під їхніми постолами; родичі надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старі скрині, чи на горищі не вгніздилися злидні, чи в хаті ще панують, як і в давні часи, боголюбство, чесноти людські, добро і праця, чи святі образи висять на чоловій стіні; а ще запитують предки корівчину нашу, чи не голодна, чи сіно не стухле, чи ґазди припадкове, впадаючи в гнів, не обзивають її чорним словом або й хапаються з істик.
І дуже сумують предки, що в бур'яні за стайнею іржав'іє плуг із поламаною коліснею, що не чутно на обійстю кінського іржання, що потупилися, складені в коморі в мішках, бездіяльні татові долота й тесла, свердла й гиблі, «васерваги» для вирівнювання і припасування та інше теслярське начиння, яке в недавні часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальні й прості селянські будівлі.
За все, що є добре в ґаздівстві, і за все, що є занехаяне, призабуте, відповідати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечір гейби на суд або на похвалу, принаймні так важають мої мама.
Для мене ж особисто Свят-вечір у Черчені — це ніяка не данина патріархальщині, це навіть не повернення до рідних джерел, як це люблять підкреслювати поети, наїжджаючи в село до матері в гості; я їду на Свят-вечір до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, «творчих планів», я приїжджаю до матері — і цим усе сказано; хочу з нею посидіти, послухати її жалі на здоров'я, поділитися своїми бідами або й порадувати добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамі дров, нарізати січки для корови. Яка вже тут патріархальщина?
Так було завжди…
Так було й в останні два роки, відколи я оженився в Голови; навіть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусі, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину — це раз, а по-друге, тобі, Ольго, не пасує справляти релігійні всякі обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба — все бачать… та й мені буде неприємність, а ще більша — татові.
Дивні вони, оті Чоботи, люди: ніби заприсяжені атеїсти, ніби в їхньому котеджі ані хрестика ніде, ані святого образка, і ніби жодних релігійних свят не святкують, а на Різдво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулинні яйця.
— То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють… гейби на воротях вивішують… гейби таблички чіпляють собі на груди: ось які ми, мовляв, безвірники, чорти ми рогаті, такі, які дуже подобаються совіцькій владі… — зітхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. — Або дуже хочуть тій владі сподобатися, — додавали вони. — Колись, до війни, як ще Польща у нас панувала, то діялося навиворіт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тоді було вигідно. Видно, час диктує людині її поведінку, відповідно вона й міняє шкіру, пристосовуючись.
Того далекого Свят-вечора, коли ми сиділи за столом і вечеряли, знову повели розмову про мої «партійні справи»; перед розмовою, перед вечерею були сповнені, як з року в рік, як і сто років тому усі первовічні різдвяні, як мама казали, «приписи», а у тих приписах вимагається, щоб ще перед тим, як внести до хати вівсяного снопа — «дідуха» й пласт сіна, щоб розстелити його на столі під обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвіртці; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осінній урожай плодючий, і вдарити обухом сокири ті яблуні й груші, які стоять ялові, й пригрозити їм, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладжені зі світу; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепіг засипаного снігом, дарма, що той плуг, затуплений, іржавий, мертвий, давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще після молитви в хаті перед образами за душі мертвих я зарубував сокиру у хатній поріг, пам'ятаючи, як це робили небіжчик мої тато, при цьому примовляючи: «Топорику мій, вірний приятелю, у терновому вогні викований, у свяченій воді гартований, моєю силою напоєний, стережи віднині й до прийдешнього Різдва мою хижку, пильнуй, щоб цей поріг не переступили ні смерть, ні слабість, ні дикий звір, ні нечиста сила, ні чоловік із чорними намірами. Гостре твоє лезо, а топорище кріпке. То най Бог нам помагає. Амінь».
