Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею відпустили Ольгу від себе. Та й вона нікуди від родичів не квапилася; наші два покої нагорі були обставлені сучасними зручними меблями й вистелені килимами… то ж як могла молода жінка, яка звикла до розкошів, проміняти їх на дубові підлоги, які до того ж треба чи не щодня шурувати. А ще треба варити й прати; а ще в курнику є к^ри, а у стайні — корова й підсвинок — дріб і худібка теж потребують догляду. Ну, а в стоматологічному кабінеті щодня очікують на твою допомогу люди. Удома ж на господарці Чобіт тримає Мариню — підстаркувату свою сестру, яка так і не вийшла заміж.

У наш молодий світ, що панував у верхніх двох кімнатах котеджу, Ольжині родичі майже не втручалися, з тестем і тещею я хіба перекидався словом за вечерею. Хмура Настя зрідка інформувала Ольгу про мої педагогічні успіхи, що, мовляв, і діти Ключара вподобали і педагогічний колектив прийняв його за свого. «А що, — гуркотів надтріснутим басом старий Чобіт, — будуть з нього люди… через кілька років зробимо його директором школи. Якщо є у голові олія, то піде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба пнутися все вгору та вгору. Хапайся, чоловіче, за що можеш і не зважай, що хтось внизу тримає тебе за ноги. Якщо сам лишишся внизу, то всі по тобі будуть толочитися, запам'ятай».

Ольга лише посміхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було їй цікаво, як я реагую на науку щасливо жити під зорею радянської влади. Назагал ми з тещею підписали мирне співіснування, і лише одного разу вона показала мені роги. Було це недільного пополудня, коли нам із Ольгою надокучив телевізор і я, стоячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати лилися потоки прозорого осіннього духу, настояного на опалому листі, пізніх яблуках, що червоніли на деревах, як скляні ліхтарики, й на терпких димах далеких польових ватр, що їх палили пастухи, задивився на панораму Страдчої долини із Святим Духом, що скулився під стрішкуватою, чорною, дуже виразною на фоні підбіленого неба, немовби намальованою на папері, старою липою, з білими низенькими хрестиками старого цвинтаря і рівними рядами стрілецьких могил.

Ударило тоді мене: я давно не ходив на стрілецькі могили.

Я давно, остерігаючись злого сексотського ока, не приносив на стрілецькі могили гілочки калини. Вчили ж мене мама: квітку поклади, калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а із саду — яблуко, і досить цього стрільчикам, будуть вони контетні, що про них не забувають. Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гієнни, тхорі позалягали й підглядають, фотографують, записують кожного, хто приходить поклонитися стрілецьким могилам. Так, сину, стережися і… і йди до них.

Про це я написав вірша: про осторогу, про попіл і забуття і про Великодну ніч, в яку у Страдчій долині виходять з Козацької могили запорожці й розсідаються на її узбіччі, в траві, а січові стрільці, ціла їх сотня в австрійських мундирах і мазепинках стоять, спершись на свої низенькі, литі з бетону хрестики, на яких подекуди ще можна прочитати прізвища, імена та рік загибелі від польської кулі; стрільчики й запорожці очікують свого часу, вони терпеливі, як усі мученики, і тільки погляди їх ширяють, як ластівки, навкруги; інколи їхні погляди піднімаються, як жайвори, аж попід небо й звідти придивляються до Черчена, до районного містечка Рогача, видні їм Львів і Київ; вони хочуть знати, що сталося з цією землею, за яку вмерли одні триста п'ятдесят років тому, а другі — лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою і кращою, чи стала мудрійшою? Бої сприяє стрільцям і запорожцям із Страдчої долини: Великодна ніч зіткана із розсипів роси, відсвіту зірок, хатніх вогників у вікнах, і в цьому блідосріблистому серпанку земля схожа на жінку, вдягнуту в прозору сорочку.

Настає очікуваний час, відхиляється завіса серпанку й з глибини сучасної ночі, з міст і сіл виходять на стежку, що починається десь там на піщаних горбах і на старих городищах, й біжить кривульками через озимину до Страдчої долини, людські натовпи. Тисячі й тисячі люду — старих і молодих, дітей, чоловіків упереміж із жінками ступають поважно, тихо, тільки чутно, як люди дихають, тільки чутно, як під ногами стугонить земля, тільки чутно, як під ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей мовчазний похід очікують запорожці й січові стрільці… очікують загиблі за Україну людської пам'яті: писаного яєчка на могилу, «Отченаша» від щирої душі, гарячої, як крапля воску з свічі, сльози, слова доброго, спомину, зітхання. Вони, загиблі, мають право, щоб їх обдаровувати пам'яттю бодай у Великодню ніч.

І людські гурти, тисячі тисяч, на початку стежки іще пам'ятали, пощо вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок і поклик поколінь був закодований у їхній крові, одначе дорога була надто довгою, а чи надто небезпечною, а чи надто зусібіч обліплена, як коров'яком, облудою, а чи кожен із мандрівників проковтнув по зернині байдужості, а чи темні сили напоїли їх страхом, а чи тисячі тисяч оглухли й осліпли, бо… бо, спускаючись по схилі до Страдчої долини, тисячі тисяч стали склеротиками, вони ніяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто їх веде, де кінець їхнього шляху.

Дарма очікують їх, дарма їх виглядали січові стрільці й козацьке товариство, людські гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного слова, без єдиного зацікавленого позирку, очі натовпу блукали поміж хрестами, нічого не помічаючи, на нічому не зупиняючись; їхні погляди були схожі на ядучий осінній туман, котрий, однієї ночі напавши на дерева, роздягає їх догола, а вранці, злякавшись сонця, зникає поміж корчами; людські гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невідомості, у нетрях, у пропастях. А були ж поміж тисячами поети і співаки, були також сурмачі.:.

Були?

Чому ж ніхто не заспіває загиблим «Христос воскрес»?

Я колись прочитаю вам, Майстре, мій вірш: сьогодні ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею.

Вона зайшла непомітно до кімнати, це був її стиль — появлятися непомітно; прилипла до одвірка й слухала… слухала мій вірш про орди байдужих у Великодню ніч. І тільки коли я скінчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помітили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос із порога: «Ну, нарешті, зятьок, — сказала вона, — я почула, які ти вірші пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкільні вправи… щось там було про святого Юрія». В її голосі пульсувала зловтіха; вона аж зарум'янилася від задоволення, від того, що спіймала мене… що спіймала мене на чомусь забороненому. «Кропаєш, мій милий, антирадянщину, так?» Стояла переді мною вже зблідла, з тоненькою синьою ниткою на тому місці, де мають бути губи. Я аж відсахнувся від неї, відкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хаті, ненавидить, коли сідаємо до столу й вона крає хліб. Страшно. «Ти ж бо історик, мій милий, й тобі відомо, що твої січові стрільці — махрові націоналісти, вороги, на їх легенді, на їхніх могилах зійшла й виросла, як чортополох, бандерівщина. Ти про це ліпше знаєш, ніж я, я лише математик, а проте… а проте, тавруєш народ, який про них, січових стрільців, забув, що їхні могили занехаяні, що ніхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже…» Слова з синьої смужки губ капали, як розплавлені шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою ніколи тебе не полюблять, віддають свою доньку за тебе тільки тому, що ти зробив їй дитину. Тільки тому. Вони нутром чують, що ти з іншої сотні, але й ми з тобою знаємо, що вони просмерджені ворожим духом. То ж стережися, Павле…

Ось і не встерігся.

«Нема там антирадянщини, не клейте мені політику, Анастасіє Степанівно (Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрібувала). Стрільці, що впали… що поховані в Страдчій долині, з більшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що є такі більшовики… ворог був ближчий, той, що взяв Львів, що брав під обцас цілу Галичину. Того ворога радянські історики називають білополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленін вітав утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Це треба знати, чорт візьми!» Я, відбивався наступаючи, і це мені вдалося, бо ім'я Леніна для Хмурої Насті щось важило, переступити його вона не мала відваги.