Ольга зупинилася, задивившись на захід сонця; я подумав, що на тлі кривавої заграви Ольга уявила побоєвище, на якому в багнетній атаці зустрілися батько з сином, котрі воювали під різними прапорами. І поки вона осмислювала, осягала аж піднебесний трагізм ситуації, хтось третій… хтось підступний ударив по батькові й синові з кулемета. Щоб не сумнівалися! Щоб отямилися! І в дитинстві, і тепер цей вірш я переживав особливо глибоко, неначе я був одним із тих, що зустрілися в бою; я уявляв того третього, який затаївся позаду чи збоку, він лежав і їдко посміхався, а «максим» його був націлений на мої груди; мама, декламуючи вірш, дивилися кудись поперед себе, ніби вони теж бачили перед собою того окритого ворога, і своє бачення передавали мені.

Завжди, коли пригадую цього вірша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсім близько вистукує кулемет… вистукує і всі його кулі ціляться у мене; а за кулями, які мене розстрілюють, чую глузливий регіт того «третього».

«Вірш як вірш», — майже байдуже сказала Ольга. І одним махом перекреслила мої сподівання про те, що вона нібито щось там собі уявила на тлі палаючого неба; мені стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й піти геть від Ольги. Нащо вона мені така… така глуха гуска з рудою косою? — «Хоч… — ні, вона не помітила миті, коли я був готовий її покинути, — хоч, — повторила, — якщо задуматися, то опісля, власне в оцю хвилину, той вірш засіяв у душу смуток. Тужно мені стало. І ще: питаюся у самої себе, хто був той третій з кулеметом?» Вона певно очікувала моєї відповіді, бо довго мовчала, час від часу кидала на мене позирки. «Ворог то був», — відповів я врешті невиразно; я не міг навпростець назвати імені цього ворога; я остерігався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рідного брата: в її родичів є інші вороги. Хоч моя Ольга «первісна», хоч живе собі в Дністрі велика біла риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однією водою, плином її, теплим сонячним променем радіючи, я однак не був упевнений, і це мене мучило, і це мене боліло, що завтра або ж післязавтра наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настуні Хмурій. Мені ж із Хмурою працювати, вона має у школі вагу. Чи будуть у Черченській школі тримати вчителя історії Павла Ключаря, який називає ворогами тих, які принесли на своїх штиках «золотий вересень 1939 року».

П-сс-с-с…

Я аж оглянувся навколо підозріло, немовби злякавшись, що хтось приліг поміж вільшиною… приліг і підслуховує мої думки; і дивно, що Ольга вловила мій мимовільний рух. «Ти боїшся когось… чогось, Павле?» — спитала нахмурившись. «З чого ти взяла? — відповів я. — Кого й чого мені боятися? Я згадав автора цього вірша Дмитра Фальківського. Добрий був поет. Ходив із наганом, розстрілював людей і при нагоді писав вірші. Доля людська… Поки його самого не розстріляли». — «Він був бандерівцем… із банди?» — Ользі напевне здалося, що вона зрозуміла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. — «Ні, уяви собі, він був енкаведистом… і енкаведисти його розстріляли ще в тридцятих роках». «Защо? — пошепки, бліднучи, спитала Ольга. — Продався американцям?» Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистів, які розстріляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школі й в інституті, що всі чекісти — герої, і всі вони чисті, як скло. І справедливі… Подібне вдовбували й мені, усім нам, та тільки в мене були мама, які мені ще малому назвали ворога, котрий у вірші Фальківського скосив батька і сина, які здибалися в рукопашному бою; потім від куль цих ворогів загинув наш Зенко. — «Нікому він не продався, Ольго, — відповів я з серцем. — Просто він знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем… а може, сам Фальківський був цим кулеметником, га? А коли отямився… зате й розстріляли, що поет отямився». Це було з мого боку вже надто сміливо. «Хіба то гуманно… є чи були такі закони, в яких записано, що за якийсь вірш можна розстріляти поета. За слово — розстріляти? Хочеш — читай собі його вірші, сприймай їх, плач над ними, або відкинь їх, — роздумувала Ольга, — а хочеш — прочитай і забудь. Це твоя справа, чи ні?» «А якщо люди не хочуть нічого з прочитаного забути? І сумніваються… і терзаються. Ті, що розстрілюють, про людські терзання добре поінформовані. Їм болить, болить… вони не можуть… вони не можуть пережити, що хтось у чомусь сумнівається», — сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна, западалася в заборонені пропасті. — «Сьогодні, здається, поетів уже не розстрілюють? Правда?» Ольга безпомічно стояла перед забороненою пропастю, і з незвичності, певно, крутилася їй голова.

Я мовчав; я помітив: Ольга злякалася за мене. Вона не була рада незвичній для себе розмові й прагла чимдуж утекти від неї… втекти й заспокоїтися. «Ну, чо' ти мовчиш, Павле? — узяла мене за руку. — Правда ж, не розстрілюють?»

Господи, з якого неба вона впала?

«Ні, не розстрілюють, — заспокоїв її. — Одначе при нагоді замкнуть за грати. Або ж показують на двері: Ану ж, піїте, забирайся з рідної землі під три чорти». «Хоч би платили добре за вірші, якщо аж такий ризик. То хоч платять добре?» — допитувалася Ольга, і її запитання було безпосереднє, щире, я не мав права навіть дивуватися. Дотепер вона жила в раю, де Адамом був її батько — колгоспний голова, мама — Євою, а Змій стеріг їхні ворота, щоб на них не сів птах із мого, Ключаревого саду. Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали. «Я чомусь боюся за тебе, Ключарику, — припала до мене Ольга, обняла. Вона викрадалася з раю, що його пильнував Змій, і я в душі хвалив її за сміливість і вибачав, що клала поезію на колгоспну вагу. — Я люблю тебе, Ключарику», — шептала водно й обіймала; обіймами наче боронила мене від лиха, що затаїлося поруч.

Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про поезію, мені так і не вдалося відповісти їй виразно, як я «починався як поет», як наважився стати на перший щабель поетичної творчості… на перший щабель драбини. Наша розмова тоді потекла іншим руслом, опісля Ольга до цієї теми більше не поверталася, наша тема закотилася в бур'яни, поміж кропиву, й там усохла, а шкода, бо для мене вона має принципове значення. Хай для мене тільки одного. Хіба це мало? Важливо з'ясувати для себе спонуку до творчості, потребу й мету… так, велику мету: що прагнеш відкрити людям? Та й чи обов'язково відкривати? Кажуть: поезія — це кардіограма душі. Якщо це правда, то чому так багато фальшивих кардіограм? Запитую… і стверджую: поети навчилися підробляти свої кардіограми. А може, їх підробляють редактори? Я купую поетичні збірки, великі й малі, автори їх знані й прославлені, або ж — навпаки: нікому невідомі піїти, як я ось. Читаю їхні вірші і теж шукаю у них спонуки: що, хто примушує їх отак віршувати? Жадання слави? Потреба прислужувати й сповняти вказівки, приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?

Я, певно, несправедливий до тих, хто друкується; у їхніх збірках тут і там поміж високими берегами нагребленого сміття прожолоблюється часом лише щира сльоза, часом чистий ручай, а часом, покриваючи сміття, прокочується валом ріка, у плесах якої омиваються душі; я, очевидно, заздрю братчикам-піїтам, яким дозволено вивозити свій крам на багатолюдні ярмарки, мені ж — заборонено. Забіжу трохи наперед і признаюся, що першого ж року свого вчителювання в Черчені я скомпонував невелику поетичну збірочку, яку назвав «Карби отчої землі» й вислав до Львова до видавництва. Звідти надійшла рецензія. Мою збірку обскубли, як підстреленого катапулькою горобця, й викинули на смітник. Рецензент писав, що в рукописі нема прискореного ритму соціалістичних перетворень, нема сучасного подиху життя, не чутно кроків людини-господаря в цеху й на колгоспному лану, нема хоралів про партію і комунізм, нема, зрештою, почуття інтернаціоналізму, дружби народів і т. д. Зате є втеча в патріархальщину, в давнину, в ущелини, засновані павутинням, порослі мохом; є тут хрести, могили, карби землі, дзвони, гріхи, безпам'ять. Рецензент назвав мене старим сліпцем, який вимацує палицею непевну дорогу через сумні простори, через безплідні піски, де життя давно завмерло. А шкода, мовляв, бо є у хлопця «щось», були б з нього люди, якби….