Одного дня, одного вечора, однієї ночі стається чудо: котрась з жінок чи дівчат, яка дотепер пропливала мимо вас із загадковою посмішкою… пропливала, немов лодія із невідомих морів і в цих морях зникала, й через те була для вас недоступна, далека й взагалі ірреалістична, раптом… раптом, ідучи вам навстріч, зупиняється, дивиться на вас своїми очиськами мовчки й захоплено, мовби ви красень із красенів, і ви теж, дещо спантеличені, раптом починаєте згадувати, що якраз навколо цієї істоти блукали ваші думки, що це якраз та, яку ви очікували з дня на день; і не має значення: вродлива вона, чи так собі сіренька пташка, висока чи низька, розумна чи не дуже, української вона породи чи якоїсь чужинецької — вона для вас найкраща, найрозумніша, найчистіша.

Най… най…

І ви від цієї хвилини, якщо й були атеїстом, починаєте вірити в Бога: це Бог послав вам жінку для щастя і продовження роду.

— Я теж прислана Богом, правда? — без промінчика кокетства Ольга глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до неї з іншого далекого світу. — А поки я пливла сюди… це тривало, мабуть, сотні літ, ти роздобув у ворожбитів книжку, з якої навчився туманити дівчатам голови? — злегка усміхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселі іскринки… сяйнули й відразу погасли. — Або й нема на світі ніякої ворожбитної книжки, це діє на тебе ворожба ріки, отого крутого берега, що червоніє оголеними кістяками червоних скель, оці поля. І сонце, що заходить… Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зійде з очей і ми знову опинимося в буденщині, як у калюжі, на якій нема місця для твоїх лодій. Ось побачиш…

Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати, мені тепер баглося лише сидіти обіч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити її в обійми.

А чому б…

А чому б і ні? Чому б не вхопити, не обцілувати, чому б не розчесати її довге, пов'язане голубою стрічкою у тугий бунчук волосся кольору темної міді, чому б не провести пальцями по широких, по-чоловічому волохатих бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вій, чому б не втопитися у тих зелених очиськах?

Ні, я не смів…

Я уже знав, що якраз ця жінка, єдина у світі, вибрана з мільйонів і дана мені Богом, буде моя, я її полюбив із першого погляду, з тієї першої хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовірливо глипнула на мене з-під метеликів вій; очевидно, що те, про що оповідаю, виглядає банальним, але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим є світ, і все ж ця повторювана банальність для кожного з нас є неповторною, єдиною, бо кожному з нас даровано пережити ту солодку мить, коли Бог посилає нам жінку… а якщо комусь не посилає, то, певно, той обділений чоловік є великим грішником, котрому призначено обертатися серед жінок, спати з ними, пити їх мед, а все ж — не зазнавати щастя.

Ця, що сиділа сьогодні поруч зі мною, не послана була для спокуси й для гріха, послана була для свята, для радості… і може бути, що коли хтось здалеку спостерігав за нами з Ольгою… спостерігав за двома постатями, що сиділи на заході сонця на березі Дністра, то міг помітити, здивований і зляканий, що над нами світився німб; і не треба посміхатися скептично: не був це німб святості, а був це німб тихої радості; цілий Дністер тихої радості плив через мою душу.

Жінка, яка сиділа поруч зі мною, не була для мене невідомою, з котрою я тільки-но познайомився. Ольгу Чобіт, Чобітівну, я знав із дитинства, ще з тих часів, коли ми обоє бігали до нашої Черченської школи. Щоправда, вона вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голінастого дівчура з товстою рудою косою, котру за хлоп'ячі вибрики (то шибку розіб'є, то з хлопцями копає на стадіоні м'яча, то ганяє, як навіжена, по селу ровером, то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою у нашого колгоспного голови Олекси Івановича Чобота, отже походила з «панськосовіцької» родини, але нічим не вирізнялася (окрім хіба тим, що їй купили велосипед) від колгоспної голоти. На відміну від учительських синків і доньок Ольжин поводилася з усіма рівно і привітно, в неї не було заскоків начальницьких дітей, які з пелюшок збиралися ставати вченими, льотчиками, письменниками, директорами баз або ж лікарями, вона всім хвалилася, що хоче бути в господарстві свого орденоносного тата орденоносною дояркою. Власне, простацька мрія про роботу на фермі в гною біля корів у моїй уяві вирізняла рудувате дівча з-поміж інших зелепуцьких відданиць, я тоді… було це у восьмому класі… чи не вперше пильніше до неї приглянувся… приглянувся і махнув рукою: якесь воно, те дівча, дивне трохи. Чорні волохаті брови, зелені великі очі, руда коса, сукенка вище гострих колін.

Потім Ольга зникла з моїх очей на довгі роки. Поки я відбував військову службу, вона вчилася на зубного лікаря у Львівському медінституті (чомусь її татунцьо не порахувався з дітвацькою її мрією стати дояркою), своєю ж чергою після армії я поступив до Педагогічного в Бистричанах — і між нами простелилися такі безмежні простори, такі чужі чужини, що, здавалося, не вистачило б одного життя, щоб їх переміряти. Інколи, коли я приїжджав додому, до мене докочувалися, як сухі скручені листочки, задавнені кпини, що, чуєте, Головишина дівка вискочила у Львові за професорського синка, приїжджав зять до Чобота на білій «Волзі», понавозив цілі міхи дарунків, а Ольгу носив у саду на руках — усі це бачили й заздрили. Ще на котромусь осінньому листочку було написано, що Ольжине заміжжя тривало коротко, професорський синок любив возити на «Волзі» не тільки власну дружину. Мене це, зрештою, зовсім не обходило, осіннє листя запізнілих сільських новин, час, немов вітер, розвіяв по роздоріжжях, а дощ приплющив їх у бур'янах, і новини забувалися; коли ж я зрідка зустрічав Ольгу на вулиці в селі або ж бачив її у вагоні бистричанського поїзда, вона не залишала в мені ніякого сліду… залишалися якісь випадкові незначні слова, якісь оліді усмішки, й виринали якісь далекі шкільні пригоди, коли ми були дітьми.

Аж поки це не надокучило Господу Богу.

П'ять днів тому в Галичі нижче старого австріяцького моста двоє львівських інженерів спустили на воду примітивний пліт, змайстрований з металевих бочок із-під отрутохімікатів, який поміж собою назвали катамараном «Родинний затишок»; назву вибрали вдалу, бо команда на плоті складалася з двох чоловіків із дружинами — люди це були молоді, енергійні й романтичні, які пустилися униз Дністром за відпочинком і пригодами. Погода стояла липнева — дзвінка й пахуча, синій прапорець на примітивній щоглі тремтів, мов птиця, що вихоплюється нестримно з долонь, а потужні, гейби з синьо-зеленого металу литі бугристі струмені ріки нестримно котилися до моря. На випадок дощу й для ночівлі на палубі низько опустив крила намет, перед ним потріскувало чимале багаття. Поруч із сімейним наметом інженери прилаштували крихітне шатро жовтого кольору на одну особу; власне, на цю особу команда катамарана й очікувала добру годину, жіноцтво вже й почало нервувати й дорікати чоловікам, що даремно погодилися взяти на борт «пані лікарку з колгоспу», вона, мовляв, могла доїхати кудись туди, де археологи розкопують прадавні слов'янські світи, на автобусі або ж татунцьо міг її довезти на своїй «персоналці»; чоловіки на тії жіночі слова тільки хитали головами й зовсім не осуджували жіночу непослідовність. Шо зробиш, такі вони є, наші жінки… адже якраз їхні дружини, що були однокурсницями «пані лікарки з колгоспу» впросили своїх благовірних зачислити в команду п'ятого члена.

Нарешті «пані лікарка» з'явилася — спокійна, зовсім безневинна за своє запізнення; усміхнене… так, якраз усміхнене вона обцілувала всю команду й так же усміхнене й відкрито оглянула «борт», потім недбало жбурнула свій наплечник біля входу до жовтенького намету й сказала:

— Гарно тут, мені подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, — присіла біля вогнища. — Знаєте, панове-товариші, що значить «спузар»? Це той, що підтримує вогонь, вигрібає попіл… той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?