А що десятий біль — то посіяний кукіль: живи собі, чоловіче, поки живеться, най тебе нічо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собі закарбуй, чоловіче, на носі, що правда є лише в Москві… а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспній канцелярії, в районі, в Бистричанах царі й боги, а ви всі «коліщата» й «гвинтики». Розумієте? Понімаєте? Ферштейн зі?

А що одинадцятий біль — то олжа, що скрізь запанувала: брешуть газети, бреше радіо, брешуть начальники великі і малі в містах, бреше їхня партія, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамниці, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зібрані бідною жінкою п'ять колосків, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправді ж готуючи війну, нахабно бреше піп у церкві, проповідуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодиці, брешуть колишні оперуповноважені енкаведе, що вони закладали підвалини раю, бо насправді ж створили пекло.

А що дванадцятий біль — то доля Орисі Бойчук, є така голосиста дівчина в нашому селі, яка з ласки Хрущова, як і я, зрештою, повернулася з сибірського заслання, її голосом любуються люди в селі, приїжджав також у Горопахи відомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторію її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо «Орлик», вистежений енкаведистами на вокзалі в Бистричанах, відстрілювався до останнього набою, поки не впав на кам'яні плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у ті часи траплялося, від мертвого сина й батька не відцуралася, й за це поїхала на Сибір; Бойчука назвали «твердим націоналістом», і за це Орися дотепер покутує.

А що тринадцятий біль — то ватри на городах, на яких майже відкрито спалюють речі щойнопомерлих дідів і бабусь: діти й внуки бояться «зарази», що нібито зачаїлась у рубцях одежі; насправді ж спалюють за собою минуле, животіючи в сьогоднішньому сірому дні; чорним димом відпливають у піднебесся шлюбні вишиванки й ткані в чорно-білу смужку верети, кептарі, цяцьковані капелями й гаптовані волічкою, злежані в скринях намітки прабабок й зсушені, немов тарані, колись такі легкі й зграбні постолики.

Зрікаються люди свого минулого.

Біжать од нього, немов й справді створилися перед ними золоті ворота майбутнього.

А що чотирнадцятий біль — то рубають головасті верби, що, мабуть, століттями жили над річкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно — не замулювалося, щоб у її плеса ніхто не плював; тепер же із річки роблять канал, добуваючи з-під берегів та із дна дику зелену глину й рінь — і засмічують мертвою дичиною колись врожайні помірки. Якесь знущання над рікою і над полями; ніби-смо забули оте правіцьке: винесеш камінь з поля — принесеш сніп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собі в лице.

Верби лежать обіч на берегах, як розпухлі на сонці розстріляні череваті жінки, а розсіяне густо каміння виблискує на сонці хижими очима.

Руїна…

А що п'ятнадцятий біль…

Ні, не стане мені ночі, і не стає мені білого обруса, на якому розкладаю наші болі, що знову в мені роз'ятрилися… та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусі тернове колюччя, і до котрого з них не торкнешся — кров із мене краплить; й коло кожного колюччя свічка горить для зримості й для пам'яті.

Кого маю впускати на світанку до хати, коли ще свічки не скапалися, взяти його за руку й підвести до білого мого обруса… і хто торкнеться мого болю й перебере мій біль на себе?

Ти?

Топиться лід у мені й навколо мене; полум'я свічок, що встромлені в терня на столі на обрусі, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають, і я зеленію, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.

Все почалося з того літнього вечора, коли громи, як предковічні велети, билися між собою, вергаючи один в одного*камені завбільшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цілий світ; камені, зударюючись, кресали блискавки й при їхньому світлі у моєму вікні на мить спалахували бані горопахівської церкви.

Потім полив дощ.

Серед буєсті громів, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрів, що брали струмені дощу в жмені й вигравали на них, немов на струнах, в моє причілкове вікно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся ніякого нічного гостя, тому без запитань вийшов на ґанок. На східцях стояв чоловік у плащі й капелюсі, увесь, зрозуміло, мокрий.

— Можна у вас переночувати, пане професоре? — спитав чоловік і зняв навіщось капелюха. Мене вразило оте староселянське «професоре»; одначе, ні поставою, ні голосом він не був мені знайомий, принаймні мені так здалося не лише на ґанку в темряві, але й тоді, коли переступив поріг кімнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалі очі, пильний погляд. Стояв посеред кімнати з капелюхом у правій руці, а лівою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав років понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повісив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.

— Дякую, професоре, за гостинність, — сказав. — Хоч… — він зам'явся, — не варто бути таким довірливим. Світ не є певним і безпечним.

— Не маю чого втрачати… ні багатства, ні навіть життя. Роки мої дійшли до пруга, — відповів я, дістаючи з креденсу карафку з сивою, як дим, самогонкою. Налив йому й собі по келішку. Він випив одним духом і тільки тепер признався, що душа йому застигла під дощем, як драглі, поки причалапав сюди зі станції, з нічного поїзда.

Незнайомий поводився вільно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява його постать виглядала так, начебто була виліплена з цупкого й водночас еластичного матеріалу. Я сушив собі голову; де міг його бачити? Тепер я думав, що ніби були мені знайомі і цей мелодійний чистий, наче з кларнета добутий голос, і пронизливий погляд, що вмів проникати вам у душу, і тонкі, в ниточку зсукані губи, зрештою — уся його зграбна постать, в якій сиділа, здавалося, готова до стрибка рись, когось мені нагадувала.

Кого?

— Ви мене не впізнаєте? — Гість, очевидно, помітив, що я до нього приглядаюся. — Втім, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечері. І був я тоді молодим.

— Хіба всіх запам'ятаєш? Якби-то чоловік завів був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячі імен… тисячі живих і мертвих, — відповів я.

— Я давно належу до мертвих, — сказав гість і припав обличчям до вікна. За фіранкою гуділа, немов млин, літня злива. — І як усякий мертвий, що воскрес, — додав він, — я не хотів би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночі ваші освітлені вікна, помітив моє воскресіння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику.

Я не рушився з місця; я не любив, щоб у моїй хаті хтось командував. Гість рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, мені треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночі до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сиділи без слова, аж поки наші очі не позвикали до темряви. Він перший не витримав.

— Чого ж ви не запитаєте, пощо мені це світломаскування, пане професоре? Хтось… невідомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевільний… може, злодій, або ж підісланий кадебе? А ви ніяк не реагуєте.

— Я сиджу й думаю… і гортаю злежані сторінки грубої метричної книжки з безліччю імен, — відповів я, — і ніяк не можу натрапити на ваше ім'я. — Мені направду цікаво було дізнатися, хто приблукав сьогодні до мого житла.

— Це даремна робота, пане професоре, — сказав гість. В темряві не було видно його усмішки, але я відчув, що вона бринить у його голосі. — Ви ніколи мого прізвища… того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є — і тебе нема, — скаржився нічний гість, і я вірив у його щирість. — Тепер я нібито особа з паспортом, пишуся Іваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулиці Бельведерській, «нумер 76». Стояв там поміж єврейськими склепиками та шевськими майстернями — «верстатами», може пам'ятаєте, старий, міщанського типу, будиночок із двома смішними колонами… будинок разом із колонами по коліна запався в землю. За німців його остаточно розвалили. На Бельведерській було єврейське гетто.