Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Погода була надзвичайною. Уже кілька діб уночі йшов прохолодний дощик, а на ранок усе чисте й вимите ніжилося в теплих обіймах сонця. Кришталеве ранкове повітря від проміння ставало бурштиновим і смачно пахло свіжою випічкою й кавою.

Юля поспішала на роботу. Власне, не на роботу, а на розраду. Маленький синьоокий Богданчик був її втіхою та щастям. Вона розчинялася в дитячій щирості й безпосередності, даруючи натомість усю любов, яка тільки могла вміститися в серці.

Сьогодні вона була неймовірно щасливою, відчувала себе одним із тих промінців, що розфарбовують повітря. Дихалося на повні груди. Наче і день, як усі попередні, проте сьогодні чомусь особливий. Їй несподівано захотілося співати — щось радісне й сонячне. Пісні вона не пригадала, натомість майже побігла, щоби швидше взяти на руки своє щастячко. От Богдасик уже їй заспіває, от він уже зрозуміє, що в неї сьогодні на душі, як їй сьогодні неймовірно. Давно вона не відчувала такого піднесення, хіба ще як тоді.

Ще п’ять років тому Юля була зовсім інакшою. Їй ніколи було й угору глянути. Дощ — і парасоля-автомат із модного магазину затуляла всю її від вередливої погоди, спека — і кондиціонери найкращої німецької фірми забезпечували комфорт в офісі та вдома. Ділова жінка, сильна й упевнена, крокувала життям і будувала плани на майбутнє. Їй було не до подруг, які марнували час за кухонними столами, виливаючи одна одній душу, їй було не до хлопців, які були чомусь ледарями й нічого в житті не прагнули. Вона знала, чого хоче, і все їй вдавалося. Звичайно, вона тоді ніколи б не помітила кольорової бабки на краю калюжі чи тонкої павутинки між гілками берези. Та хіба це важливо? Хіба допоможе досягти успіху? І про яку любов усі навкруги говорять? Любов до роботи, улюбленої справи вона ще розуміла, але все решта. — порожня балаканина. І навіть коли їй снилися чиїсь усміхнені очі, вона на це не зважала, — хіба є час роздумувати про сни, коли стільки ще справ?!

Усе змінилося теплого вересневого ранку, коли машина дівчини підвела в найнесподіваніший момент. Юля припаркувала авто й нервово почала шукати в телефоні номер аварійної служби, коли побачила його. Хоча насправді не побачила, а відчула. Підняла очі. Він ішов до неї впевненим кроком, радісно всміхаючись.

— І чого б я ото так раділа?.. — уголос промовила дівчина, але серце вже пришвидшило свій звичний ритм.

— Вибачте, будь ласка, чи ви не могли б під’їхати трішки вперед? — трохи винуватий голос пролунав у її віконці. — Моєму товаришеві треба меблі розвантажити біля цього під’їзду, а він не може розвернутися.

Юля сиділа, дивлячись уперед, навіть голови не повернула.

— Я не можу від’їхати, це поламана машина, вона не їздить, — відповіла глузливо.

— А чому ви тоді тут сидите?

Дівчина тільки-но зібралася відповісти щось у своєму стилі — колюче й зверхнє, як повернула голову ліворуч і аж обімліла. Ті самі очі! Вона пригадала — це ті очі, з її сну! Дівчина аж завмерла від несподіваного відкриття. Хіба таке буває?!

— То, може, ми просто підштовхнемо власноруч, якщо вона не їде, або полагодимо? — почула вона, як із далекого туману, такий самий рідний, як і ті очі, голос.

Так вони з Максимом познайомилися. Ще кілька місяців працівники фірми мали що обговорювати — щоб їхня Юлечка та закохалася! А вона й справді закохалася. І це кохання, яке жило в її серці, нарешті ожило, змінюючи її саму, весь світ довкола, розфарбовуючи ніжними кольорами й наповнюючи чудесними звуками все її єство. Ніхто ніколи не бачив її такою щасливою. Вона не раз казала Максимові, що він розбудив її крилате щастя. А він їй — що вона його радість, радість усього життя.

Після весілля вони переїхали в красиве помешкання. Юля й далі будувала плани, але тепер у них було місце ще для коханого чоловіка і для маленького дива, на яке вони так чекали, адже така любов, як у них, неодмінно дасть крила новому життю.

Тоді ще стільки всього було попереду — і захопливі мандрівки, і нова посада, і чекання, чекання, чекання. А потім — страшний вирок лікарів, що вона ніколи не стане мамою, і розбиті плани, несправджені надії й сподівання. Вони робили все, що могли. Коли всі кошти пішли на закордонне лікування, продали бізнес, переїхали в меншу квартиру. Юля трималася. Максим підтримував, як міг. Його спокій і впевненість передавалися їй. Вона дивилася на барвисту бабку на краю калюжі й мріяла, як їхній малюк ганятиме за нею, вона помічала майже прозору павутинку й уявляла, як покаже нанизані краплинки роси на ній своєму щастю.

А згодом… згодом щось зламалося, не витримало, не скорилося у серці під натиском розпачу й болю, і Юля здалася. Кілька місяців вона не виходила з дому, замкнувшись у дзеркальній шкаралупі безвиході. Хоч як Максим розраджував її, але й він із часом утомився. Навіть найсильніший чоловік потребує відпочинку, навіть найяскравіше кохання потребує іскри.

Та одного дня Максим прийшов із роботи раніше, ніж зазвичай, схвильований і радісний:

— Юлечко, ти казала, що любов згасла? Такого не буває! Я знаю, що тобі потрібно — маленьку іскорку, щоби вона знову спалахнула, щоби ти знову відчула крила. Моя співробітниця шукає нянечку для свого півторарічного сина. Я його бачив — це справжнє сонечко. Якщо ми не можемо мати своїх діток, то просто не маємо права гасити ту любов, якою нас обдарував Бог, і не дарувати її іншим. Ти чуєш? Ми не маємо права! Так любити й чекати, як умієш ти, — не вміє ніхто. Це дар, це талант! Ти маєш дарувати любов дітям, ти народжена для цього.

Максим зробив паузу. Вперше за кілька останніх тижнів на обличчі дружини з’явився рум’янець. Вона слухала так тихо й зачаровано, наче боялася щось пропустити.

Максим, помітивши це, не змінюючи тону, продовжив:

— Отже, я домовився на завтра, ми прийдемо до них у гості, і ти сама побачиш Богданчика, ти не зможеш не погодитися.

Він підійшов до Юлі, міцно обійняв і відчув щось гаряче на своїй щоці. Годі було зрозуміти — це його сльоза чи її, але це був початок нового життя.

Ось уже рік Юля засинала й прокидалася, наповнена дивним щастям — дарувати любов, згадуючи смішні слова Богдасика, перші речення, його сяючі очі, коли він її зустрічав, і сумні, коли вона йшла додому. Сьогодні він теж її чекає, свою Люлю. Вона розповість йому, як їй нині сонячно, а він зробить серйозне личко й скаже: «Це я сонецко!» — і їм обом буде сонячно, обом буде радісно.

Коли Юля зайшла в коридор, її ледь не збила з ніг Богданчикова мама, яка, як завжди, поспішала, не встигала й спізнювалася. Вона трохи нагадувала Юлі її саму — колишню. Та не сьогодні.

— Привіт, Юлечко, а малюк ще спить, — притишеним голосом повідомила Ольга. — Він учора весь вечір переконував усіх, що вже дорослий і піде сьогодні на роботу.

Жінки тихо засміялися й розпрощалися.

Юля зайшла в спальню. Сонячні промінчики пробивалися крізь густі кольорові фіранки, лоскотали хлопчику вії та щічки. Вона присіла на край дивану. Радість, що переповнювала її сьогодні весь ранок, ніде не зникла, навпаки — вигравала ще веселіших мелодій, аж хотілося танцювати. Однак Юля лише тихо всміхалася, боячись необережним рухом розбудити цей маленький клубочок енергії та позитиву. Раптом клубочок сам заворушився, покрутився трішки, посопів, розплющив сонні оченята й одразу почав ними когось шукати:

— Люля пийшла! Люля, дай уці.

Юля підхопила малого на руки й міцно-міцно пригорнула:

— Привіт, моє сонечко дороге!

— Я не сонецко, я взе вевикий, — дуже офіційно заявив Богданчик, — я взе вазкий.

Юля кружляла кімнатою з малим на руках, розчиняючись у хвилі любові.

Раптом Богданчик попросився на підлогу, приніс улюблену свою машинку й вручив Юлі:

— Це лялі, — серйозно сказав він, — в тебе в зивотику є ляля, мені янголик сказав.

Повітря кришталево дзвеніло мільярдами різних дзвоників, до яких торкалися крила великого та несподіваного щастя.

Шанна Захаревич

А ви вірите в дива?

Діалог у соцмережі.

3
{"b":"213545","o":1}