Але відтепер вони щовечора заходили до кав’ярні. Уже з іншими думками — щоби розібратися. Ще раз побачити й усе зрозуміти. І, на жаль, у різний час.

Та одного разу вона забула там шарф. А він зайшов якраз тоді, коли офіціанти його забирали. Він знав, що вона повернеться. Бо не може ж не повернутися — пам’ятав, як вона по-дитячому куталася в той шарфик, ігноруючи пледи, пропоновані затишною кав’ярнею.

Підійшов до знайомого вже офіціанта й розглядав шарфик. На маленькій етикетці був записаний номер телефону. «Мабуть, знала, що загубить». Глибоко вдихнув, угамував хвилювання й зателефонував. На другому кінці почув: «Ну нарешті. Вже й не знала, що придумати».

У захваті він не був, бо любив ініціювати взаємини, тому просто запитав, куди привезти шарфик.

Тепер вони двадцять сьомого числа кожного місяця сидять у кав’ярні, сміються, розповідають історії, слухають, сперечаються (бо навіть у свята не можуть не сперечатися), погоджуються, ревнують.

У них все стало інакше. Незмінними залишилися лише какао й американо з молоком та їхня щирість.

Готуючись лягати спати, Тереза стала на коліна й чомусь почала молитися. Так, як уміла, як ще в дитинстві її навчила бабуся. «Отче наш, що єси на небесах…» — шепотіла, адже не знала більше жодної молитви. Повторювала завчені рядки й тихенько, раз по раз, вставляла нові, лише свої прохання. Договоривши, Тереза подякувала Богові, невміло перехрестилася й, задоволена, пірнула під ковдру. Давно вони так не говорили, добра вийшла розмова. Терезі навіть здалося, що її невидимий співрозмовник усміхнувся їй такою ж невидимою, ледь відчутною усмішкою. «Усе буде добре. У кожного з нас», — пригадала слова пісні й заснула.

День почався до болю рано. Терезі завжди боляче було прокидатися під будильник, їй би хотілося, щоби хтось дуже рідний будив її щоранку поцілунком у чоло, щоби лоскотав сонні стопи, бажав доброго ранку й приносив холодну каву. Кава майже вистигала б, поки той «хтось» оберігав Терезин сон. Раніше в Терези був Кіт, який м’яко заходив до кімнати, ставав якраз навпроти її голови й мовчки дивився на неї, аж доки вона не прокидалася від цього погляду. «Котику сіренький, не ходи по хаті. не ходи по хаті, не буди дитяти…» Кіт ніколи не нявкав, поки дівчина спала, Кіт стеріг її сон. Кіт її любив. Тереза прокидалася, муркотіла і йшла готувати собі й Котові сніданок. О п’ятій ранку, часом — о шостій. Одначе такі ранки, коли її будив люблячий Кіт, були в сотні разів приємніші, ніж початі з будильника.

Нині в Терези не було ні Кота, ні того, хто б її любив та остерігав ранковий сон. Не було з ким ділити сніданки, дивитися фільми, сміятися, кому бажати доброї ночі. Вона майже не сміялася. Лише зрідка всміхалася, коли незнайомий чоловік у метро щоранку наступав їй на ногу, одну й ту саму, один і той самий. Тереза сідала у перший вагон на кінцевій станції, а він завжди заходив на наступній — високий, в окулярах, із книжкою. Властиво, через ту книжку він ніколи її й не помічав: заходив, ставав собі збоку, наступав їй на ногу й далі читав свою грубу книжку. Через три станції чоловік виходив, так само нікого не помічаючи. Терезу страшенно цікавило, що то за книжка, проте подивитися було ніяк: незнайомець загорнув обкладинку в папір, аби не забруднити, а може, щоби такі от надміру цікаві не зазирали до його книжок? Вирішила, що неодмінно скаже щось незнайомцеві, якщо той завтра вкотре наступить їй на ногу. Найпевніше, спитає, що то за книжка. Або чому він завжди наступає на її праву ногу. Може, тому що праву ногу вважають довшою за ліву й вона видається вперед і сама, незалежно від Терези, підповзає під ліву ногу незнайомого чоловіка з книжкою? Чи, може, тому, що незнайомець — шульга? («Хтозна, може, це й ніг стосується?» — думала, потираючи напівсонні пальці правої ноги.)

Одначе цього ранку Тереза проспала. Уперше. У неї тепер не було Кота, а власний будильник не любив її. Зовсім-зовсім проспала, і тепер могла вже нікуди не поспішати. Цього ранку чоловік не наступить на її праву ногу, адже він ніколи-ніколи не спізнюється. Тереза неквапно встала, по-котячому потягнулася на ліжку, зварила собі кави з мускатним горіхом, надягнула найкращу сукню, накинула пальто й шалик і вибралася гуляти містом. Усе-таки не кожен день прокидаєшся без будильника — це треба відсвяткувати!

Біля під’їзду сиділа незнайома бабуся. Її півколом оточили коти. Чорні, білі, сірі, смугасті, руденькі, плямисті, пухнасті й не дуже. Бабуся щось тихенько їм розповідала, наливаючи кожному в мисочку теплого молока. Тереза побажала їй і котам доброго ранку. На доріжці, що вела до зупинки, Тереза помітила збоку, в траві, невеличкий предмет. Нахилившись, дівчина розгледіла ошатний шкіряний гаманець. Імовірно, той, хто його загубив, уже давно на роботі або десь іще. «Треба забрати гаманець і розклеїти оголошення», — подумала й підібрала річ. Зробивши кілька кроків, дівчина спинилася, постояла трішки, покрутила знахідку в руках й звернула до парку — однак вона сьогодні нікуди не поспішає. Умостилася на лавці й почала розглядати шкіряну калитку. Розстібнула невеличку застібку. У гаманці було зовсім небагато грошей, якраз стільки, щоби вистачило на проїзд та обід. Кілька прострочених банківських карток, водійське посвідчення, знижки для продуктових магазинів і кілька фотокарток. Найцікавіше. Гаманець належав чоловікові, на три роки старшому за Терезиного тата, і в нього два дні тому був день народження. У чоловіка, Сергія, була сім’я: дружина й два хлопчики — їхні світлини Тереза саме тримала в руках. Обидва хлопчики подібні на маму, крім очей, очі в них були татові. Тереза не знала, скільки років ці світлини пролежали в гаманці, скільки тепер років хлопчикам, чи живуть вони досі з їхнім татком, чи щасливі вони з дружиною. Чи приносить він їй квіти, коли має в гаманці більше, ніж потрібно на проїзд та обід. Тереза не могла визначити, чи вважає чоловіка вродливим. Фото на водійському посвідченні було зроблено багато років тому, Терези ще й на світі не було. Чоловік був чорнявий і чисто виголений, із блискучими очима й ледь помітним усміхом на вустах. У той день йому, вочевидь, було радісно. Йому дозволили водити автомобіль. Можливо, він був закоханий? (Краватка ледь зсунулася праворуч.) Може, його дружина була в той час вагітна? Ось цим хлопчиком, котрий праворуч, він старший.

Тереза дбайливо поскладала світлини назад, у гаманець. Вона обов’язково напише сьогодні оголошення й поверне Сергієві його річ. Тільки згодом, їй ще хотілося трішечки погуляти цим просторим парком. У такий час, та ще й у будень, парком неквапливо прогулювалися хіба молоді матусі з візочками й старенькі Терезині сусіди. Попереду на лавці дівчина помітила стареньке подружжя зі свого будинку: вони трималися за руки й мовчали. Раптом повіяв холодний вітер, дідусь пустив руку дружини й турботливо поправив їй шалик, аби ніде не продуло.

Подумала, що їй давно ніхто не поправляв шалика, вже кілька років ніхто не тримав за руку, ось так, як тримає руку коханої жінки цей старенький. Хотіла б, щоби це були її дідусь і бабуся, щоби вони так само трималися за руки. Ніхто не стискав її пальці й не грався тонким зап’ястям. Стало заздрісно, вона розвернулася й попрямувала в глиб парку. Тут була калюжна осінь. Одна калюжа вистрибнула невідь-звідки. Раптом із сусіднього дерева злетів листочок і, кружляючи, впав посеред невеличкого плеса. Вона спинилася. Листочок був у формі маленького сердечка, калюжа — ідеально кругла, з рівними берегами. Тереза нахилилася й зазирнула в маленьке озерце дощової води. Звідти на неї дивилася дівчина, на якій був сірий шалик, а над нею — сіре з блакиттю небо, у руках вона тримала гаманець, точнісінько такий самий. Тереза поглянула на неї знизу вгору й не знала, як бути: привітатися, вклонитися, усміхнутися?.. Обрала останнє. Дівчина-з-калюжі відповіла усмішкою.

Тереза подумала, що десь уже бачила цю дівчину. Обличчя було до болю знайоме, одначе якесь свіже й відкрите. Тільки жмутик зморщок біля очей. «У неї, напевне, немає турбот», — подумала Тереза. «У неї, вочевидь, зламався будильник», — вирішила дівчина-з-калюжі, помахала Терезі рукою й розпливлася ідеально круглими колами — на Терезине відображення впав листочок. У калюжі сіріла осінь, Тереза мовчки дивилася на своє відображення й усміхалася.