Може, у когось це материнське почуття виникає по-іншому, але в мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне: тільки-но зрозуміла, що в мені є нове життя, — все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що це гріх чи моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя всередині довіряє мені, і поки воно не народиться, має лише мене захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!

Отак і вас. Тільки дізналася — і все: не зачіпайте моїх зайченят!

А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика біла пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.

На добраніч, солодкі…

— До обласного центру підкинете? — Чоловік вимок до нитки, і вода стікала по його худорлявому обличчі.

— Сідай, — видихнув водій, витиснув педаль зчеплення й піддав газу.

Авто легенько рушило. Віктор Геннадійович нахилився вперед і міцніше стиснув кермо. Двірники ледве встигали очищати скло від потоків води, що вже кілька годин поспіль лилася з неба. Нічого не скажеш: «чудове» продовження «прекрасного» дня. Зранку — сварка з дружиною, потім на роботі аврал (довелося їхати до дідька на болото, аби з партнерами всі питання узгодити), тепер ще цей попутник вимочить переднє сидіння — хоч викручуй. Навіщо було зупинятися? Невже досі не усвідомив, що за добро ніколи не відплатять добром? А вже мав би — п’ятдесят два роки, як-не-як. Ще ця вранішня сварка. Та має рацію Оленка, що тут казати, — зовсім часу він дітям не приділяє. Пізно одружившись, здавалося, не зможе хорошим батьком стати. Та й, думалося, не час пелюшками очепитись. Житимуть із дружиною для себе. А потім, коли Оленка подарувала первістка, а через два роки — ще й доню, — щастю меж не було! Спершу міг для них — трьох — небо прихилити: подарунки, відпочинок у санаторіях, будь-які забаганки. І до ладу все завжди. Дарма подейкували, що, мовляв, молода дружина багато клопотів завдасть. У Оленки стільки терпіння, стільки мудрості — дай, Боже, кожному! Присвятила своє життя йому й дітям. А що тепер змінилося? Нічого. Просто в нього — робота відповідальна, ніяких нервів, ніякого часу не вистачає. У Стасика — вік перехідний. Шкода, що Оленку образив, наговорив їй зайвого.

— …У мене сьогодні день народження, — почулося раптом із правого боку.

— Що? А, вітаю. — Віктор Геннадійович не був налаштований на розмову.

— Ось як доводиться тридцятиріччя зустрічати… — попутник не помічав байдужого тону водія.

— Удома висохнете, вип’єте сто грамів та й нормально зустрінете, — і чітка інтонаційна крапка вкінці, котра не передбачає продовження теми.

— Я в обласну лікарню їду.

— Хтось захворів? — швидше із ввічливості запитав Віктор Геннадійович.

— Син. Завтра операцію робитимуть. Нирки…

— А лікарі що кажуть?

— Або ризик, або смерть.

Водій зиркнув на незнайомця. Той дивився вперед на водяний простір траси. Темне волосся намокло й прилипло до лоба, губи тремтіли від холоду, хоча салон обігрівало тепло пічки.

— Наші хлопчаки одного року народилися — на початку і в кінці, — продовжував попутник, здавалося, зовсім байдужий до того, чи слухає хтось його оповідь. — Часто жартували, що то від великого кохання. Ми з дружиною ще в школі закохалися, за кілька років потому одружилися. Старшенького, Олежку, він зараз у лікарні, дружина народила якраз на мій день народження. Отакий сюрприз приготувала! Ніби все добре було. Життя, як життя. Усякого траплялося. Робота. Її в селі знаєте скільки — на десятьох вистачить. А потім звичайний медогляд. Дружина вже місяць із ним у лікарні. А я туди-сюди їжджу. Отакий у нас із сином вийшов день народження.

— Скільки йому сьогодні?

— Чотири.

Місто зустріло заплаканим кліпанням світлофорів і квапливими перехожими, що перебігали, накриваючись парасолями. Віктор Геннадійович зупинив авто біля невеличкого магазинчика й повернувся звідти з кумедним іграшковим цуценям.

— Візьміть, це для сина.

— Ні, дякую, я не можу.

— Будь ласка, візьміть. Привітайте від мене хлопчика. І… щасти вам. Обом.

Біля прохідної обласної лікарні було мокро й безлюдно. Віктор Геннадійович висадив свого попутника й скерував машину додому. Він знав, що підніметься зараз на третій поверх, відімкне двері знайомої квартири — і біля порога, махаючи хвостом, його зустріне старий лабрадор. З кухні смачно запахне вечерею, і Оленка вийде назустріч, усміхнеться, наче й не було ранкової сварки. І він винувато всміхнеться, ніби хлопчак. Стасик «висітиме» в Інтернеті, донька вже годину розмовлятиме по телефону з подружками. І буде затишно й тепло в цьому маленькому всесвіті, вікна якого омиває чудний січневий дощ, незримо з’єднуючи диханням сльотавого вечора з лікарняною палатою, де незнайомому хворому хлопченяті дарує щастя іграшковий пес.

— Тату! Та-а-а-ату! — Залопотіло п’ятами по голій підлозі. — Х-хе, та-а-а-ту, а які бувають діти? — Зацікавлено зирнуло по великій кількості розсипаного на столі столярно-інженерного начиння.

— Цікаві! — У відповідь на мить блиснуло такими ж карими, з непідробною іскринкою очима, яка, мабуть, передавалася по спадковості.

— Ану не чіпай, поклади! — ледь устиг зупинити на півдорозі до пункту призначення «цікавого шурупчика», і вже дещо лагідніше: — Тосю, ну скільки просити: на моєму столі ні до чого без мене торкатися не можна!

І куди ти її, таку непосидющу, подінеш? Коли там за підручниками починається вік найбільшої цікавості? У три — три з половиною? А про вроджені випадки нічого немає? От уже два роки, як кінця-краю не видно… Спершу всі шафочки, полички, замочки. Далі — книжки, шпалери й інші паперові вироби, — чого не пошкодуєш заради творчого розвитку дитини. Але чим далі, тим більше кидало тата то в жар, то в холод від запитань свого чомучки, бо чекати чогось певного, тим паче намагатися прогнозувати запитання донечки, справа не те що марна, а просто безнадійна. От і зараз, ледь не отримавши інфаркт від такого крику, ніхто б не сказав, що після перегляду «Дискавері» вона скаже це.

— Так що ти про дітей питала? — уже помітивши той незгасимий вогник цікавості (і на яких джерелах він працює?), що беззаперечно сповіщав про можливість тата ще на три-чотири годинки позбутися спокою через «допити» і на місяць гратися у схованки з гвіздками та шурупчиками, що вже встигли так сподобатися малій. Він вирішив пожертвувати меншим — покрутитися перед донечкою в розумних позах, разом пірнувши в таїни логіки й аналізу, симптоматики й індукції та інші глибини свідомого, за допомогою яких набуті знання (університету!) могли задовольнити малу. На «промах» тато права не мав.

— Діти які бувають? — неохоче відриваючись від викрутки, повторила та.

Тато продовжував працювати з гаєчками, не менше докладаючи розумових сил, з чого б почати.

— Ну, бувають хлопчики й дівчатка… — Та отримав у відповідь такий погляд, що відразу вирішив конкретизувати: — Кх… А що саме тебе цікавить?

Тося відвернулася від «шкідливого» паяльника (ти ба, який гарячий), ображено подмухала на пальчик (доки тато не побачив), сховала його за спину. І продовжила:

— Ну, кажуть… (пху-пху… пече…) діти бувають здібні. А як це — здібні? Розумні, е-е-е… Цікаві, слухняні. Потім, талановиті. Є ще кіндери чи вундери…

Зрозуміло (та… поле діяльності — два гектари). Тут по кожному пункту можна докторську захищати! Так, тільки без паніки. Тато все знає й усе зуміє.

— Іди сюди, сонечко, — відклавши майстерські справи, посадовив Тосю на коліна, що вже хапалася перевірити наявність струму в розетці.

Вони були такими схожими. Як тільки можуть бути схожими очі люблячого батька та безтурботна усмішка його дитини — дві копії картини рукою одного художника. Спокійно й вдумливо погладжуючи своє диво по голові, він тихо розпочав: