Колись ти казав, що мої очі міняють барву. Коли я щаслива — вони золотисто-карі, майже із сонячним відблиском; коли ж сердита чи засмучена — вони темнішають на кілька тонів. Ти часто завважував це. І навіть зараз, коли дивлюся в дзеркало, твої слова каламутять мою свідомість. Цю дивну закономірність помічав лише ти. З тобою ж мої очі майже завжди золотаво сяяли.

Знаєш, раніше нас розділяло триста кілометрів, і, здається, тоді ми перебували ближче один з одним, аніж зараз.

Твій погляд увірвався, наче різко відсічений ножем. Ти перевів зір на свою співрозмовницю. Музика лунала тихо, а відвідувачів майже не було. Я хотіла почути твій голос. Уперше за кілька місяців.

Ти заговорив до неї спокійно й упевнено. Я знала, що це просто твоя подруга. Мене не цікавила суть вашої розмови, я не вловлювала значення слів, лишень слухала, як твій голос повільно розливається в повітрі. Звуки приглушеної музики спліталися з відлунням твоїх слів, і я намагалася вхопити це поєднання.

Опустила погляд, сперла голову на долоні, а потім закрила ними лице. Не могла тебе бачити. Перестала навіть убирати голос. Чомусь згадала твоє повідомлення з літака, ще тоді, пам’ятаєш? Ти писав безтурботно, та в цьому було стільки лагідності, стільки важливості. Для тебе. Чи мені так здалося?

Закохана людина завжди викривлює реальність — бачить те, чого прагне. Вона може розкроїти текст, збираючи сенс з окремих слів.

А чи знайшла я свою межу в цьому?

Зараз моя межа — ти.

Прибрала руки від обличчя й узяла в долоні філіжанку з чаєм. Цієї миті я відчувала, ніби мені обережно проводять нігтями по легенях. Зробила ковток, потім ще один. Тілом линуло тепло, якого мені не вистачало. Уже не дивилася на той столик, де ви сиділи. Кілька хвилин вивчала поодинокі чаїнки, що плавали в моєму напої. Потім, трохи змістивши свій погляд, побачила, що поряд із філіжанкою є листочок з передбаченням, який тут зазвичай додавали до всіх напоїв.

«Поглядом можна висловити більше почуттів, аніж словами». Яка іронія.

Я зиркнула на ваш столик. Там побачила порожні стільці й офіціантку, що прибирала склянки зі столу. Що я відчула? Полегшення, біль, розчарування? Не могла визначити, однак шкрябання нігтів на легенях посилилося. Що ця зустріч змінила в мені?

Я попросила у офіціантки рахунок. Зробила останній ковток холодного чаю й почала шукати гроші. Офіціантка принесла мені скриньку, де й знайшла чек. А ще — записку.

«Твої очі були як ніч сьогодні. Я хотів би побачити в них сонце, як колись, бо мені не вистачає світла. Твого».

І підпис.

Ми писали власну інструкцію щастя. Нам із тобою хотілося божевільного, нереального — і негайно. Ти просиш мене намалювати, як виглядає свобода, запах парфумів, вітер і звук від помаху крил ластівки. Я сміюся з тієї дивини, але беру олівець і малюю тобі птаха, квіти та листок у польоті. Зупиняюся, роздумуючи, як відобразити останню твою забаганку. Ти уважно спостерігаєш за моїми роздумами, а потім усміхаєшся. Не знаю, що намалювати, і кажу про це. Ти не забираєш у мене олівця, а просто ведеш моєю рукою, малюючи різку лінію на папері. А потім ти просиш зобразити на аркуші щастя. Тут я не вагаюся довго. Побачивши малюнок, ти знову всміхаєшся й уважно дивишся мені в вічі. Запитуєш, що я люблю й чого боюся понад усе.

Мені не до душі відпочинок біля ставків чи десь посеред полів. Але люблю річки влітку, ліс восени та міста взимку. Хоча міста люблю у будь-яку пору. Жити не можу без подорожей. Мене лякає все звичайне. Не люблю червоні троянди та молочний шоколад. А ще мене нудить від запаху свіжоскошеної трави. Ти, всміхаючись, киваєш головою. А потім питаєш, чим пахне веселка. Невже дощем? Потроху звикаю до твоїх дивних запитань. Упевнена, що веселка пахне радістю.

Тепер уже мені цікаво, яка музика на дотик, і питаю про це. Ти кажеш, що інколи від неї болить голова, щемить серце або ж іде мороз по шкірі. Так музика торкається нас. А потім я розказую, що мріяла б мати диктофон запахів. Чому можна записати голос, зняти відео, сфотографувати, але не можна зберегти запах?

Ти запитуєш мене, що саме я хотіла б записати на той диктофон, якби туди можна було помістити лише чотири аромати. Тут я замислююсь. У голові виринає купа варіантів: запах кави з молоком, квітучих дерев навесні, свіжої випічки та ще сотні можливих варіацій. Потім я називаю тобі запах вулиці після дощу, аромат літнього повітря опівночі, а також запах друкарської фарби, якою пахне нова книга. А ще — аромат моря. Його люблю до нестями — спокійне воно чи бурхливе, холодне чи тепле. Завжди намагаюсь обійняти море руками, а воно легко б’є мені в обличчя хвилями, я сміюся, а очі болять від блиску води.

Ти з цікавістю слухаєш, а потім запитуєш знову. Ти хочеш знати, яким термометром можна виміряти теплоту слів, написаних на папері. Я кажу, що для цього достатньо торкнутися їх кінчиками пальців. Тебе, здається, дивує така думка, однак не висуваєш інших варіантів.

Кажу тобі, що хотіла б записувати почуття та носити їх у флаконах.

Ти говориш, що все це реально, бо почуття вже давно записані у книгах і піснях. А емоції, нехай і не у флаконі, можна носити з собою. Плитку улюбленого шоколаду, важливу світлину або прикрасу.

І я розумію, що ти маєш рацію в цьому.

Ти питаєш про те, що мені не до душі. Я розказую тобі про те, як задихаюся від цигаркового диму та запаху надміру солодких парфумів, якими користуються вже зрілі жінки. А ще я не люблю невиконаних обіцянок і лицемірної цікавості. Найгірше поміж того, що я ненавиджу, — це коли хтось намагається залізти в мою голову. Хто вас туди запрошував? Мені не треба жодних дезінфекцій і ліків.

Ти слухаєш уважно, не перебиваючи, бо цього я, до речі, теж не люблю. Дивне відчуття, що я можу розказати тобі все, хоч про що б ти запитував.

Ти кажеш, що не любиш копирсатися у чужих думках, оскільки іноді з тих лабіринтів важко знайти вихід. А ще — понад усе цінуєш щирість.

Ти не говориш порожніх слів, і мені це подобається. Запитую про твої страхи, і ти розказуєш, що найгірша твоя фобія — втратити рідних. Також ти боїшся висоти. Я відразу вирішую, що нам обов’язково треба вилізти на найвищий дах у нашому місті. Кажу про це, а ти знову смієшся. Потім ти кажеш, що хотів би побачити, як сонце горить уночі, і це шаленство.

А я беру папірці, де записана наша інструкція. На перший погляд, неможливі ідеї здаються надто реальними. Потім знову роздивляємося малюнки, і я, дивлячись на «аркуш щастя», критично оцінюю свої художні здібності. Там роздивляюся олівець і коротку різку лінію, а ще — пальці, які тримають цей олівець. Мої — і ті, що тримають мою руку.

У її голові все ще плуталися думки. Вона вже не прокидалася з головним болем, не прокручувала сотні разів їхні розмови, не відчувала того дивного щему в грудях. Вона вже спала ночами та славила Бога за мир, яким Він нарешті огорнув її стомлену свідомість. Але не минало й дня, щоби вона не намагалася вибудувати бодай якийсь логічний ланцюжок, де б послідовно уживалися плани на майбутнє, сподівання, спільні друзі, їхнє раптове кохання, що заіскрилося через сім років після знайомства, незлічений час, проведений разом, нічні поїздки на таксі, жовті й вишневі хризантеми, той дивний дядько, що аплодував їм, коли він катав її на велосипеді, великий теплохід, що називався її іменем, — це, здавалося б, пов’язувало їх навіки, і. теперішня розлука? «Господи, а як же Твої слова „і дам Я їм серце одне та дорогу одну“, — міркувала вона, — це ж Ти промовляв про нас моїй подрузі, чи не Ти? Але ж вона досі впевнена, що Ти, хоча вже й сама зрозуміла, що нам не бути разом». Важко думати, що то все вигадки. Занадто багато так званих випадковостей, занадто голосні Божі обітниці, і взагалі, занадто.

А тут ще цей сон. Казковий сивий ліс із височенними ялинами, м’яка, наче килим, трава під ногами. Він бере її за руку й веде на галявину, їй тепло та спокійно. Він розгортає біле тяжке полотно, на ньому діамантами вишиті невідомі символи: «Це наші з тобою імена, біле полотно — моє життя, і я запрошую тебе розшити його далі разом». Для неї цей сон видався реальнішим навіть за сонячне проміння, що лагідно лоскотало кінчик носа. Вона ще довго сиділа біля вікна, вдивляючись у зелене листя дерев. Кава з молоком у горнятку майже вистигла. Ой, мама ж просила зготувати сніданок братові! А скоро на роботу. Вона швиденько побігла поратися на кухні. Спершу й не почула, як брат покликав її до телефону. Дивно, хто це спозаранку?