Якщо в фразі йдеться про красу, то треба послугуватися словом покращити: «Така ж злюща та негарна собою була, що тільки смерть і покращила її – хоч спокійна й тиха в труні лежала» (з живих уст).

Декому здається, що слово професійний – українське, а професіональний – російське. Це – помилка. Обидва ці слова – українські, але вони не є абсолютні синоніми й уживати їх довільно, кому як заманеться, не можна. Кожне з цих слів походить від схожих, але значеннєво неоднакових слів – професія й професіонал: «Закон професійної честі» (Словник за редакцією А. Кримського); «Професійна офіцерська гордість прокинулась, заговорила в ньому» (О. Гончар), – бо тут прикметник професійний утворився від іменника професія, а от у фразі з публіцистичної статті: «Тепер у кожному обласному центрі працює професійний український театр», – треба було написати «професіональний український театр», через те що театр складається з професіоналів–артистів, а не з аматорів чи самодіяльників.

Виходячи з цього, треба казати: професійна спілка, професійна звичка, але – професіональний промовець, професіональні витребеньки.

«Рідко коло якої школи не лежить і досі 2 -5 машин металолому», – читаємо в газетній замітці, а в іншій газетній статті бачимо іншу назву тої самої речі: «До металобрухту часто здають дефіцитні запчастини, цілком придатні ще до практичного використання»; нарешті, в художньому творі натрапляємо на таке визначення: «Маленькі славні гарматки… стрибали по брухту вздовж вузької вулиці» (О. Гончар). То як правильно назвати ту металеву ламань, що зветься по–російському металлолом? Тут має рацію письменник О. Гончар: вона зветься брухт. І нема потреби додавати до цього слова ще й метало, бо брухт складається з металевих, а не якихось інших покидьків.

Слово первісний відповідає російському первобытный: первісна людина, первісне суспільство тощо, але через те, що це слово в наших словниках наводять і в значенні російського первичный, трапляються непорозуміння на зразок такої фрази: «Первісна парторганізація має своїм обов'язком політичне виховання комуністів», – хоча треба було висловитись – «первинна парторганізація». Таке слово можемо побачити й у сучасній українській літературній мові: «Темою мого дипломного проекту була первинна обробка легкосереднього кам'яновугільного масла» (Ю. Шовкопляс).

Щоб уникнути непорозумінь, коли треба догадуватись, чи йдеться про доісторичні часи, чи про сьогодення, мабуть, ліпше буде залишити за словом первісний тільки значення російського первобытный: «Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче до яру» (В. Владко), – а для російських слів первичный, первоначальный шукати інших українських відповідників, наприклад: «первичные признаки» – «первинні ознаки», «первоначальные сведения по арифметике» «початкові відомості з арифметики» тощо.

У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка («Нескорена полтавчанка»), після чого полтавчанки й полтавчани стали витискати з мовного вжитку відомих із діда–прадіда полтавок і полтавців. Ось приклад із газетної статті: «У пошуках «лівого» заробітку гасає міськими маршрутами таксі № 75 -51 КИА, повідомляє інвалід війни полтавчанин В. М. Кучеров».

Хтозна–чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка – на позначення жителів Лубен чи канівець, канівка – на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка – гребінчанин, хоча природним є також гребінківець).

Читача може здивувати, чому автор цієї книжки, наводячи зразки хибних речень, не називає прізвища тих, що помилились, і не вказує на ті видання (назви газет і журналів), які нерозважно вмістили мовні покручі.

Я робив це свідомо: яка потреба викликати в читача недовіру до, часто доброї, мови певного письменника журналіста або науковця, які випадково допустились тої чи тої помилки? Ніякої. Помиляємось ми більшою або меншою мірою всі; мушу признатися, що я й сам, будучи дуже прискіпливим до мови своєї та інших, часом, у своїх белетристичних творах, непомітно для себе спіткнуся на якомусь слові. Ба навіть великий творець сучасної російської літературної мови О. Пушкін колись писав: «Без грамматической ошибки я русской речи не терплю». Отож, важить не хто помилився, а – як.

Я добирав не випадкові помилки, а ті, що трапляються більш–менш часто, притаманні багатьом, і тим самим знижують загальний рівень нашої мовної культури.

Декого з читачів може здивувати, навіщо я пропоную замість позиченого з іншої мови українське слово, відоме тільки на якійсь частині нашої території, в деяких діалектах української мови. Завжди, коли я стою перед такою дилемою. мені пригадуються чудові слова білоруського письменника Якуба Колоса: перед тим, як позичити слово з іншої мови, треба дуже пильно, ретельно обнишпорити всі кишені своєї пам'яті й лише після того, як ви переконалися, що в жодній із них нема потрібного слова, звертайтесь до позиченого, але з обов'язковою умовою – підпорядкувати його законам своєї мови.

Усі позитивні приклади–ілюстрації, що підтверджують мою думку або пропозицію, я наводжу в цій книжці, покликаючись на джерела. Такими джерелами, відкіля я брав цілі фрази або слова, були: твори класиків української літератури, починаючи від І. Котляревського, живе народне мовлення, почуте з уст, шість томів Українсько–російського словника АН УРСР, Словарь української мови Б. Грінченка, Російсько–український словник Української Академії наук за редакцією А. Кримського, «Українські приказки, прислів'я й таке інше» М. Номиса, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького, Російсько–український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської і, звісно, твори сучасних українських письменників М. Бажана, О. Гончара, М. Стельмаха та інших.

Опрацьовуючи зібраний протягом багатьох років матеріал для видання цієї книжки, я користувався цінними вказівками кандидатів філологічних наук І. Варченка й В. Коптілова, викладачів української мови Ніжинського педагогічного інституту, яким складаю велику подяку. Окремо дякую багатьом невідомим мені кореспондентам, що після публікації моїх мовних зауважень у журналах «Жовтень» та «Україна» й у газеті «Літературна Україна» звертались до мене, запитуючи про ті чи ті сумнівні для них випадки українського слововживання, й тим допомогли мені схопити те, що цікавить багатьох.

Б. Антоненко–Давидович