Личенько накрито.

У всіх цих сурядних реченнях нема підмета, а в функції присудка виступають дієслівні безособові форми на — но, — то: збито, вбито, затягнено, накрито.

Такі форми на — но, — то є й у російській мові (наприклад: «Сказано – сделано»), але там вони далеко рідше вживаються, як в українській. Натомість російська мова широко користується пасивними дієприкметниками в ролі присудків: «Эти кадры сняты в павильоне»; «Подписка на газеты и журналы продлена ещё на месяц»; «Эти слова сказаны не о вас». Якби в наведених на початку фразах замість пасивних дієприкметників зняті, продовжена, сказані стояли дієслівні безособові форми на — но, — то, ці фрази зазвучали б цілком по–українському: «Ці кадри знято в павільйоні», «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць», «Ці слова сказано не про вас».

Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові – невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: «Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі»; «Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників», «Сказані не про вас слова були образливі». У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказані виступають із функцією означення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бувають і присудками в реченні, але складеними, де, крім них, є особова форма дієслова бути (або наявність її можна припускати): «Я був дуже вражений твоїм учинком»; «Ти ж бо – такий мандрований!» (є мандрований), «Цей глечик – уже розбитий» (є розбитий).

Дієслово–присудок звичайно узгоджується в числі з підметом речення: якщо підмет стоїть в однині, то й дієслово–присудок також виступає в однині («Посадила стара мати три ясені в полі». – Т. Шевченко); а множина підмета зумовлює й множину дієслова–присудка («На чужину з України брати розійшлися». – Т. Шевченко).

Проте бувають випадки, коли дієслово–присудок стоїть в іншому числі, ніж підмет: «Був собі дід та баба» (казка). Здавалось би, що за наявності в цьому реченні двох підметів – дід та баба – дієслово–присудок слід було б поставити в множині, але якщо дієслово – присудок стоїть перед двома або кількома підметами, а перший підмет стоїть в однині, то й дієслово стоятиме теж в однині: «Був собі котик та півник» (казка).

Дієслово–присудок виступає в однині також тоді, коли підмет має при собі додаток, що становить із підметом одну підметову групу речення й пов'язується з ним прийменником з: «Гарматний відгомін з першим громом мішався раз у раз в одних розкатів жмут» (М. Бажан).

Дієслово–присудок буде в однині й тоді, коли за підмет правлять збірні слова – більшість, меншість, частина, ряд, кілька, багато, чимало, група, низка, решта, половина та інші, поєднані з залежними від них іменниками (прикметниками) в родовому відмінку: «Більшість присутніх пристала на цю пропозицію»; «Кілька відер води бухнуло на вогонь» (М. Коцюбинський).

Якщо підмет складається з числівника два, три, чотири й іменника, а в реченні мовиться про спільну дію, дієслово–присудок слід ставити в однині: «Летить чотири утиці» (Б. Грінченко); «На полу лежало три чоловіки» (Панас Мирний). Якщо в реченні треба підкреслити, що особи, які складають підмет із числівником, діють кожна окремо, дієслово–присудок годиться ставити в множині: «Не вертаються три брати, по світу блукають» (Т. Шевченко).

Якщо підметом є складений числівник, де останнє слово – один, дієслово–присудок може стояти в однині в чоловічому роді або в безособовій формі на — ло: «31 солдат вийшов з оточення», «Вийшло з оточення 31 солдат».

Якщо перед таким підметом є означення в множині (усі, наші й под.), присудок має форму множини: «Усі двадцять один учасник конкурсу вийшли на змагання».

Переважна більшість дієслів керує іменниками в якомусь певному відмінку. Таке саме правило є й у російській мові, але відмінки керованих іменників не завжди збігаються при аналогічних дієсловах з українськими. Наприклад, дієслово дякувати керує іменником чи займенником у давальному відмінку: дякую батькові, дякуємо тобі, – тимчасом як відповідне російське благодарить вимагає знахідного відмінка: благодарю отца, благодарим тебя, дієслово зрадити керує іменником чи займенником у знахідному відмінку: зрадив мене, зрадив своє слово, а російське изменить – у давальному відмінку: изменил мне, изменил своему слову.

Розгляньмо, як саме керують дієслова іменниками в певних відмінках.

З іменниками в родовому відмінку стоять дієслова: вживати [Пишемо вживати й уживати, вчити й учити залежно від того, на голосну чи приголосну кінчається попереднє слово (закон чергування).] («Горілки не вживав так, щоб через край». – Г. Квітка–Основ'яненко), вчити, вчитися, навчати, навчатися («Нічого було робити, – треба Кириликові вчити сестер грамоти». – Панас Мирний; «Малих діток доглядала, звичаю навчала». – Т. Шевченко); глядіти, доглядати («Гляди, як ока в голові». – М. Номис); грати, гуляти – з прийменником у (в) («Діти бігають, гуляють у ціці–баби, в хрещика». – Б. Грінченко; «Будемо грати в свого козиря». – Б. Грінченко), завдавати («Не завдавай мені сорому при чужих людях». – І. Нечуй–Левицький), заживати («Будуть до тебе козаки заїжджати, будуть у тебе хліба–солі заживати». – Народна пісня), запобігати («Не хочуть у вельможних панів ласки запобігати». – П. Куліш), зазнавати, зазнати («Не зазнала розкошоньки, вже й літа минають». – Народна пісня), пильнувати («Бабуся пильнує малої». – Марко Вовчок), послухати, послухатися («Послухали доброї поради високошановного народолюбця». – Б. Грінченко).

Частина дієслів керує залежним словом у родовому відмінку без прийменника або в знахідному відмінку з прийменником на: сподіватися («Панночки сподіваємось». – Марко Вовчок; «Сподівався дід на бабин обід». – Приповідка), чекати («…хірург Богдановський присів край вікна, чекаючи на початок роботи». – О. Довженко; «Скільки він мріяв про цей момент, скільки чекав цієї хвилини». – Ю. Смолич; «Я чекаю на тебе при каганці і співаю». – В. Стефаник). Дієслова ждати, дожидати керують іменником у знахідному відмінку без прийменника на: «У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота» (М. Коцюбинський).

З іменниками в давальному відмінку стоять дієслова: боліти («Чужий біль нікому не болить». – М. Номис); це дієслово може вимагати й знахідного відмінка («Мене ж болить її відвічнеє страждання». – І. Франко), а також виступати з прийменником у (в) та іменником у родовому відмінку («Що у вас болить? – ластівкою припадає вона коло недужої». – М. Коцюбинський), вибачати («Подорожньому і Бог вибачає». – М. Номис), прощати («Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці, за мою смерть на чужині». – І. Нечуй–Левицький), дякувати («Дякую тобі, Іване, – промовила вона». – І. Франко), віддячити (оддячити) («Соломія усе старалась оддячити циганам за рятунок і захист». – М. Коцюбинський).

З іменниками чи займенниками в знахідному відмінку стоять дієслова: зрадити («Зрадив мене милий». – Народна пісня), опанувати («І пустиню опанують веселії села». – Т. Шевченко), радити, порадити («Де то моя Катерина, моя чорноброва! Вона мене все радила і тепер порадить». – Т. Шевченко; «Порадь мене, дівчинонько, як рідная мати». – Народна пісня). Тепер при дієслові радити (порадити) ставлять іменник і в давальному відмінку («Горький, Чехов, Франко, Коцюбинський завжди радили молодим авторам учитися, наполегливо поліпшувати свою письменницьку техніку». – «Літературна газета»).