Там, де якась подія, а надто якесь лихо відбулись не так давно, де вони мають виразніший щодо часу характер, – треба шукати інших підхожих слів: статися («Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося». – Панас Мирний; «Не так сталось, як гадалось». – Приповідка), скоїтися («Що там скоїлося вчора межи вами, що Олександра прибігла до нас, мов несамовита?» – М. Коцюбинський), зчинитися («Тут гримнув залп, зчинилося таке, мов буря всіх крилом своїм торкнула». – П. Тичина), учинитися («Скажіть мені, будь ласка, що тут учинилося?» – Панас Мирний).

Таку саму тенденцію поширюватись і поглинати інші слова виявляє дієслово влаштувати, надто коли воно буває пов'язане в реченні з іменником справа: «Коли влаштую всі справи, тоді й прийду додому». Дієслово влаштувати відповідає російському устроить: «Стефан Потоцький часто влаштовував урочисті бенкети й полювання» (З. Тулуб); «Заремба влаштував її з допомогою Ковіньки в конторі депо» (О. Донченко). А коли йдеться про справи, то краще користуватись дієсловами: залагодити («Мені байдуже, як він залагодить справу». – М. Коцюбинський), заладнати («Це треба заладнати, бо доки ви будете дурниці витівати, а я дивитися!» – Переклад М. Рильського), поладнати («Ну, звісно, щодо грошових справ, то ми з Вами якось поладнаємо, коли я буду в Чернігові». – М. Коцюбинський), полагодити («Справу свою завтра полагодите, а тепер їдьте зі мною на весілля». – О. Маковей).

«А що уявляє собою це явище – випадок чи закономірність?» – іноді кажуть помилково, замість правильного: «А що це за явище?», «А що являє собою (або становить) це явище?».

Уявляти собі щось може тільки людина внаслідок діяльності її мозку, яку ми називаємо уявою; а продуктом уяви є уявлення про щось чи про когось: «Чудно, всі гострі хвилини в моїй уяві зв'язано з ніччю й дощем» (Ю. Яновський); «Димарі в моїй уяві встають, як привиди ласкаві…» (В. Сосюра); «Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію» (З. Тулуб). Тому й кажемо: «Наша уява не може ще охопити сьогодні всієї величі майбутніх міжпланетних польотів», але: «Мій дід не мав ніякого уявлення не то що про космічний корабель, а навіть про звичайний літак». Сказати «Дід не мав уяви» не можна, бо уява в нього була, тільки вона не створила уявлення про літак.

За польською мовою, подекуди, надто в південно–західних говорах України, кажуть: «Тут ходить не о (про) волю, а о (про) мус». Нема потреби запозичати з інших мов слова, коли є свої, українські: мова мовиться («Батько промовив ті слова так спокійно, наче мова мовилася про когось іншого, а не про нього», – І. Нечуй–Левицький), мовитись («Тут, бачите, мовиться ось про що». – З живих уст), річ у тім («Не в тім річ, що в хаті піч, то біда, як нема». – М. Номис), ідеться («Тут ідеться, чи додому вернеться». – З живих уст), у тім сила («Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не везе». – Приказка).

Дієслова чекати й дожидати, ждати є абсолютні синоніми, між ними нема ніякої значеннєвої різниці, тільки й того, що перше вживається переважно в говорах Правобережжя України, а Друге й третє – здебільшого в говорах Лівобережжя, але в літературній мові їх однаково широко вживають: «Олександра давно вже зварила вечерю і чекала чоловіка» (М. Коцюбинський); «А мати спати не лягала, дочку вечерять дожидала» (Т. Шевченко); «Не на тебе ждать я буду» (Леся Українка). Надарма не в міру ретельні працівники редакцій часом виправляють дієслово дожидати на чекати: в цьому нема ніякої потреби. А от між дієсловами чекати, дожидати, ждати й дієсловом сподіватися є деяка семантична різниця. Якщо візьмемо дві фрази: «Я чекала на тебе» і «Я сподівалася, що ти прийдеш», – то враз відчуємо певну відмінність у змісті. Якщо в першій мовиться лише про дожидання, то в другій, крім дожидання, вчувається ще й надія на прихід. У фразі «Я не сподівалась нікого до себе в гості» (Леся Українка) мовиться про те, що не покладалось надії на прихід гостей, а в фразі «Я не чекала нікого до себе в гості» відчувається, що прихід гостей, може, й був сподіваний, але до цього не готувались.

Пам'ятаючи про перевагу, яку надає українська мова дієслову й дієприслівникові над віддієслівним іменником, про що мовилось вище, слід уникати таких висловів із віддієслівними іменниками, як у чеканні, в сподіванні: «Він простояв перед дверима в чеканні дві години»; «Я залишилася в сподіванні, що він таки повернеться». Такі фрази краще й природніше побудувати, користуючись дієприслівником: «Він простояв перед дверима, чекаючи дві години»; «Я залишилася, сподіваючись на те, що він таки повернеться».

Візьмімо такий уривок із художнього твору одного з відомих стилістів сучасної української прози М. Стельмаха:

«І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець воду, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, та й не журяться, а цвітуть собі.

І над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям…

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки».

У цьому довгому уривку ми бачимо низку підрядних речень: що зайшли в туман, що струшують зі своїх крилець воду, що стала в чиємусь вікні, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, – а крім того, дієприкметники з суфіксом — л-: потемнілі, не затужавілого. Уявімо собі, який вигляд мав би цей уривок у перекладі російською мовою. Можна напевно сказати, що всі ці підрядні речення, замість описових конструкцій що зайшли, що струшують, починались би активними дієприкметниками: зашедшие в туман, стряхивающие со своих крылышек воду, ставшая в чьем‑то окне, притаившийся в изголовье; українські дієприкметники з суфіксом — л- було б замінено російськими активними з дієприкметниками з суфіксом — вш-; зворотам потемнілі трави, потемнілі вітряки відповідали б потемневшие травы, потемневшие мельницы, а звороту не затужавілого зерна – не затвердевшего зерна.

Чом так відрізняються граматичні форми українського ориґіналу й російського перекладу? Тому що форм активних дієприкметників із суфіксами — ущ-, — ющ-, — ящ- і -вш- немає в українській мові, й письменник мусив удатись до описової форми на зразок що зайшли або до дієприкметників із суфіксом — л- – потемнілі, затужавілі.

Але ми знаємо багато слів із суфіксами — ущ-, — ющ-, — ач-, — яч-, що походять від дієслів: лежачий («Лежачого не б'ють». – М. Номис), питущий («Я – не питущий, отже, не підкочуйтесь до мене з чаркою». – В. Кучер), невмирущий («Слався, горде комсомольське плем'я, невмируща молодість моя». – І. Нехода), трудящий, роботящий («А трудяще, а чепурне, а роботяще!» – Т. Шевченко) тощо. Хіба ці слова не є активні дієприкметники? Ні, це віддієслівні прикметники, що втратили дієслівні ознаки (час і вид) і означають уже не дію, як дієприкметники, а сталу властивість когось чи чогось.