Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зосередившись, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і вже за кілька хвилин почувався трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки мені дошкуляє холод і вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15 °C практично до 0 °C. Шкарубкі язики хуртовини обдавали пронизливим холодом. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

– Jan, fuck that «refugio», I’m going down![36] – щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище та праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули у непроникній пелені хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, із кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як не силкувався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною та скутий холодом, ризикував перечепитися через якусь брилу під ногами та шугонути сторч головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями нещадного Котопаксі.

– Я-а-а-ане! – ще раз гукнув я і прислухався.

У відповідь – лише сичання хуртовини та приглушений стугін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», – заспокоював себе.

Потому я став навкарачки й поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки та наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пообдирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилося від нестачі кисню, але продовжував уперто лізти вниз, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані та часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся та загорлав:

– Роберто!

Але через стугін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся та повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі, думаючи, що ще трохи – і моє серце виштовхає легені з грудей.

Потому з останніх сил підхопився і одним ривком заскочив до машини.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе ще пихтів, як паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплентався Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, щоб дослівно переказати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди та ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

– Скільки у нас іще вулканів попереду згідно з твоїм itinerary? – поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного відтінку.

– Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався та виголосив іще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писало б «Parental advisory: explicit content».[37]

– Але ж ми дісталися висоти 4700 метрів! – почав був виправдовуватися. – Ні ти, ні я ще ні разу не видряпувалися так високо. Це ж круто!

Чех сердито подивився на мене:

– Максе, з мене досить рекордів.

Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?

Припускаю, що окремі надміру саркастичні читачі вже, либонь, устигли вирішити, що «кролики» на Котопаксі – це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Насправді не все так просто…

Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками – від жовтого до бурого та темно-коричневого. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли примусити себе не труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільною непроглядною піною снігових хмар, задерикувато п’явся у височину за нашими спинами.

– Вилазьте, я покажу вам кроликів, – сказав Роберто й усміхнувся.

Ми неохоче виборсалися з пікапа. За машиною зривався униз пологий схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми повільно посунули слідом за ним.

Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губів і почав видавати дивні звуки, що водночас нагадували свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною та вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми вмовкли, і тицьнув пальцем у густу траву за п’ять метрів попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який уважно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька разів і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.

– Не ворушіться… – прошепотів Роберто та продовжив видавати губами незрозумілий писк.

Ще за скількись часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань простягнутої руки, всідаються на задні лапки й витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…

Зрештою Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.

– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.

– І… і що? – сконфужено уточнив я.

– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.

– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від повороту в національний парк. Це означає, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не зауважив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися Котопаксі, й ушилися б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.

– Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.

– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.