Тож хоча гасати на «жучках» дешево, прикольно та весело, цього разу нас із Яном від них відмовили: дертися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати й брати в оренду повнопривідний джип.

Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали п’ястися вгору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60° і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось стрічався на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, де поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.

Проте людей і машин дорогою майже не траплялося. Зрідка ми натикалися на невеликі групи корів, які паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватися на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу ми побачили пастуха, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я запитав у нього про корів:

– Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?

– Зовсім ні, сеньйоре, – повідав чоловік, – це звичайні корови.

– А як тоді, в дідька, вони тримаються на прямовисному схилі? Буває таке, що вони падають униз і розбиваються?

– Та це звична річ у нас, – гигочучи, розказував еквадорець, – корови часом зриваються і падають. Ото, бува, сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало – трах-бабах! – мангал на друзки, морда вся в попелі та кетчупі: корова прилетіла…

Десь за годину ми вибралися на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремі будинки. Поселення мало вигляд звичайної плями посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вище за нас проглядалися тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче від вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» та налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.

Просто навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі простягалась абсолютно чиста від хмаровиння ділянка – могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; а нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом і випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…

Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися здавалося ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно тхнуло паленим – так під час спуску нагрівалися гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої загибелі.

Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, крім еквадорського кордону та… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, було щедро всіяне маленькими трикутниками. Виглядало як щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною трапляється вкрай рідко. На звичайних географічних картах і атласах, зазвичай, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок і рисочок, ті імена не несуть ніякої інформації. Вони не справляють того приголомшливого враження, яке справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.

– Еквадор – це не країна, – прошепотів я сам до себе, – це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…

Однак серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою палять дешеві цигарки, без поспіху цмолять міцну каву чи гіркувате пиво та спокійнісінько обговорюють останній землетрус або ж сперечаються про дату наступного виверження того чи того вулкана. Дітей у школах ще змалечку вчать, як поводитись у разі потужних підземних поштовхів – точно так, як у нас в Україні навчають першачків правильно переходити дорогу. У кожній будівлі, в одному з проходів, обов’язково висить спеціальний знак: літера «S» на тлі скісних зелених смуг із написом «Zona seguridad de sismos».[48] Такий знак – то вказівка на наявність у цій стіні основних несучих опор будівлі. Саме в таких місцях рекомендують ховатися, якщо землетрус застукав вас зненацька. І лише тоді, коли поблизу немає жодних сховищ, позначених літерою «S», слід вибігати на вулицю.

Усе це наштовхнуло мене на думку, що для людини не існує почуття абсолютного страху. Багато еквадорців живуть у постійному напруженні, підставляючи себе та своїх дітей реальній небезпеці. Проте жоден із них навіть і чути не хоче про те, щоб переїхати ближче до океану чи в будь-яке інше місце, тільки б подалі від грізного й вередливого Тунгурауа. Зміну місця проживання навіть не обговорюють! Якою б страшною не була небезпека, вона більше не викликає страх у людей, коли їм стає достеменно відомо, чого саме боятися і як із цим боротися, коли вона стає обов’язковим атрибутом повсякденного життя. Вулкан є, вулкан горить, і від цього нікуди не подінешся, тому замість того, щоб повсякчас перелякано хапатися за серце від кожного ледь помітного поштовху під ногами, краще сприймати все, як належне, та покладатися на долю – ось зразок міркувань людей, що населяють Анди довкола Тунгурауа.

Та все ж еквадорці – унікальний народ, думав я. Ось вони сидять переді мною, закачавши рукави сорочок, після важкого трудового дня, помаленьку п’ють своє пиво, веселяться, жартують, а за вісім кілометрів на північ від Баньоса палає пурпуровим полум’ям п’ятикілометровий вулкан, який одного дня може дощенту спалити їхні домівки, знищити все майно, нажите такою тяжкою працею…

А тоді я пригадав вершину грізного й приголомшливого Тунгурауа, загорнену в пухнасті білосніжні хмари. Голий кратер із чорними борознами – страхітливими слідами лавових потоків, схожими на шрами на бронзовому обличчі індіанського воїна. Дужий вітер, який прокрадається під светр і намагається скинути тебе з вершини. Весь світ, дріб’язковий, порожній і безпомічний, зіщулився десь далеко-далеко внизу.

Воно того варте…

Frontera[49]

Наближаючись до Уакільяса (Huaqillas), я зовсім не думав про те, що ми чинимо щось героїчне. Згодом якийсь американець у хостелі в Лімі, столиці Перу, почувши, що ми з Яном перетинали кордон самотужки, схопиться за голову й злякано заволає:

– Ви сунули туди самі? Ви справді не мали із собою гіда?! Та ви «крейзі», хлопці! Oh my God, ви просто ненормальні!!!

Але це буде пізніше, значно пізніше. Того дня, залишаючи рано-вранці Куенку (Cuénca), фінансовий центр Еквадору, де банків більше, ніж пивничок і бомжів, я ще не знав, що Frontera є одним із найнебезпечніших місць на всьому південноамериканському континенті, жорстокою та дикою місциною, де людське життя не варте й півсотні американських доларів, а поодинокі мандрівники частенько зникають безвісти.[51] Я й гадки не мав, що Frontera – це зовсім не кордон, це особлива територія, яка живе за власними нещадними правилами та законами, непояснюваними нормальною людською логікою.