Те, що зранку ви залишили Еквадор і вступили у Fronter’у, аж ніяк не означає, що ввечері цього ж дня ви опинитеся в Перу…
Неділя, 5 липня 2009-го, Баньос. Три дні до перетину кордону.
Планування поїздки я завше беру на себе. Ця Експедиція, детальний звіт про яку ви зараз тримаєте в руках, зрозуміло, не стала винятком.
Мій план перетину еквадорсько-перуанського кордону був простим, мов двері. За вихідну точку для переправи Перу я вибрав Куéнку, третє за величиною місто Еквадору, великий фінансовий центр, розташований на півдні країни. Спочатку я планував дістатися з Куенки до Лóхи, тоді з Лохи – до прикордонного містечка Макарá (як це зробити, я ще не знав, але думав, що якось зорієнтуюсь на місці), затим у Макарі перетнути кордон, а вже звідти доїхати до Суйяни. Проте це ще не все. В Суйяні нам треба буде пересісти на автобус або ж зловити попутку до Піури. Піура – це місто, яке я обрав для першої ночівлі на перуанській землі. Загалом триста п’ятдесят кілометрів через гори, плюс перетин кордону. За один день. Отакий-от, друзі мої, простенький план.
Попри таку вражаючу простоту, із цим планом у нас від початку щось пішло не так. Пізно ввечері напередодні виїзду з Баньоса Ян підсів до мене на ліжко та стурбовано запитав:
– Чувак, як ми перетинатимемо кордон Перу?
Так і запитав. Просто і не соромлячись. Як мужик мужика. Я з готовністю дістав із рюкзака свій «magic book» і виклав товаришу мій конгеніальний план прориву до Перу:
– Спочатку ми їдемо автобусом з Куéнки до Лóхи, звідти – до Макари, там переходимо кордон і далі на попутках аж до Піури. Всьо просто! Я знаю, це буде важко, доведеться робити достобіса пересадок, крім того, мусимо виїжджати дуже рано, але я сподіваюся, що за день упораємось.
Чех дивився на мене сумовито та безнадійно. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли загрáється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон – це не просто кордон, а Frontera між Еквадором і Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от просто й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять годин. Проте чех нічого такого не сказав. Натомість він почухався і мовив:
– Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.
Ми вийшли з нашої кімнати та попрямували вниз. Зупинилися на сходовому майданчику якраз поміж першим і другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я підійшов упритул до мапи.
– Ну, – трохи пиндючно прогугнявив я, – це карта Еквадору. І що тепер?
– Глянь сюди, – мовив Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.
Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару та Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню з мапи – і я аж зубами клацнув… На прикордонному містечку Макарá дорога обривалася. З перуанського боку не було позначено ніякого шляху – ні шосейного, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.
– Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? – серйозно запитав Ян. – Я розумію, друже, там усього лише двісті кілометрів горами, та все ж…
Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше, схемою, а тому не витримувала жодної критики порівняно з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я все ще не бачив жодних причин для паніки.
– Можливо, ця карта застаріла, – напустивши на себе поважного вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали, того шляху просто не існувало.
Мій напарник стенув плечима:
– Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором і Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії.[52]
– Відставити розмови! – рішуче гаркнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив твердо й упевнено, адже карта на стіні справді виглядала доволі пошарпаною. – За моїми даними до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Карта просто дуже стара!
Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг уявити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.
Ян про всяк випадок сфотографував карту з найбільш можливим розширенням.
Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом і Куенкою.
– Чувак, ти впевнений, що ось це – Панамериканська магістраль? – тихо запитав Ян, причиняючи вікно машини. Салон аж плавився від спеки, проте крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клуби здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.
Я розкрив itinerary й уважно передивився мапу Еквадору. Поволі докумекував, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.
– Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…
Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку й зараз тряслися в допотопному пікапі в компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопчиною з крихітними, немов дитячими, вухами й очима, але гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, була дівчиною шофера) – форменими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.
Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися винятково мовою кечуа.[53] Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще у Стокгольмі, та пробував скласти кілька речень древньою мовою інків. Мої недолугі спроби, схоже, виглядали не дуже вдалими й лише веселили перуанців. Час від часу водій виправляв мене, а дівчата не припиняли з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, шкірився з дівками за компанію, що мене дуже злостило.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
