На півдорозі спинилися коло жалюгідної подоби ресторану, де чорнявий абориген, такий же низенький, як і Роберто, пропонував нечастим подорожнім нехитрі наїдки. По той бік звивистого путівця стримів велетенський конус Котопаксі. Я вже міг без особливих зусиль роздивитися бордові сліди магми на його боках, зиґзаґуваті язики вічних снігів, що сповзали з кратера в долину. Проте верхівка конуса – страхітливе жерло найвищого активного вулкана – все ще лишалася невидимою за густим покровом сліпучо-білих хмар.
– Я піду куплю води, – кажу.
Ян похапцем висмикнув у мене з рук гроші та всадовив назад у крісло.
– Сиди краще в машині. Я сам схожу. Ти вже сьогодні купив раз.
Води в пляшках у магазинчику не виявилось. Ян виніс із собою дві великі склянки звичайної води, щоб напитися наперед, оскільки, за словами Роберто, далі води більше не буде.
Напившись досхочу, ми продовжили дертися вгору. З-під коліс виривалися клубки густої пилюки, з якої час від часу, немов іскри, вистрілювали камінчики. За вікном пропливали безлісі ландшафти, закидані велетенськими валунами, схожими на зрубані голови давно загиблих богатирів.
Помалу ми піднімалися вище та вище. Хмари рідшали, розвиднюючи небокрай.
– Двадцять… максимум тридцять хвилин, і небо стане чистим, – запевнив мене Роберто.
Король Смерті
Котопаксі дуже небезпечний. У разі його серйозного виверження буде зруйновано всі поселення у приміській зоні Кіто. На цей момент там проживає близько одного мільйона осіб. Ще більша небезпека загрожує містечку Латакунга. Тричі, 1744, 1768 та 1877 років, воно було повністю стерте з лиця землі.
Найбільшу загрозу під час виверження становить не лава. Завдяки значній висоті розпечена магма, викинута з кратера, майже відразу кам’яніє, не встигаючи збігати схилами. Проте величезна кількість виділеного тепла спричиняє напрочуд швидке танення вічних льодів навколо кратера, що призводить до виникнення селевих потоків небувалої сили. Лавини бруду та перемеленої вулканічної породи котяться схилами вниз, змітаючи все на своєму шляху. 1877-го – після надзвичайно потужного виверження – селеві потоки з Котопаксі за вісімнадцять годин досягли містечка Есмеральдес на… березі Тихого океану.
Котопаксі – не просто вулкан. Котопаксі – бог. Причому не тільки серед вулканів, але й серед людей. Ще за століття до приходу іспанців племена, що жили навколо могутньої гори, поклонялися їй як божеству. Поблизу річки Ріо Піта знайдено фундаменти будинків древніх скотарів, що населяли схили вулкана. Посеред руїн стоять кілька платформ, на яких жерці поклонялися вулкану. Є докази того, що навіть інки, підкоривши територію сучасного Еквадору, приносили жертви, щоб задобрити Котопаксі. Вони називали його Королем Смерті. Скелястий монстр посеред Анд був, безсумнівно, вельми вередливим, лихим і нещадним божеством…
На одному з поворотів однорукий провідник зненацька пригальмував і проказав:
– Сніг…
Я глипнув туди, куди він показував. Обабіч дороги, в тіні під величезним сірим каменем лежало кілька кавалків спресованого снігу. Такого ж сірого, як і сам камінь.
– Та хіба це сніг! – зневажливо пхикнув я. – Якесь неподобство, а не сніг.
У цю мить ззаду надлетів подих крижаного вітру. Він підхоплював порохняву, здійняту колесами, і гнав її попереду авто, зловісно шерхочучи дрібними камінчиками. Мабуть, уже тоді віковічні духи гір – грізні демони, які захищають Котопаксі споконвіків, – страшенно розлютилися на мене за щойно озвучене святотатство. Проте я не звернув на те жодної уваги.
Дихалося напрочуд вільно та легко.
– Як на мене, то всі ці балачки про «altitude sickness»[35] – суцільна вигадка, – відзначив я. – Ми вже видерлися майже на 3800, а я зовсім нічого не відчуваю.
Після цих слів зловісні духи Котопаксі, певно, аж репалися від злості…
Після того, як наше авто перетнуло позначку 4000 метрів, про що нас блискавично повідомив Роберто, довколишня місцевість стала нагадувати місячний ландшафт.
Зрештою ми дісталися широкого високогірного плато, яке впиралось у вулкан. На ньому вже стояло кілька позашляховиків, від яких нагору піднімалася групка по самі вуха вкутаних у тепле шмаття скелелазів із наплічниками завбільшки із товарний вагон. Удалині проступав будинок «рефьюджі» – проста двоповерхова будівля з двома рядами добре втеплених квадратних вікон. До неї вела звивиста стежка, в минулому – жолоб, яким стікала лава. З обох боків стежину обтискали похмурі сірі бескиди, на яких глибокими рубцями червоніли сліди від проходження розплавленої магми. Виглядало так, ніби будиночок стояв зовсім поряд, рукою подати. Нагорі, на висоті 5000 метрів, починалася зона вічних снігів.
Ми з Яном вибралися з машини та слідом за групою скелелазів, які у своїх роздутих костюмах нагадували мені американських космонавтів, полізли на круту стежину. У самих шортах і светрах. Зовсім без оснащення. Підкорювачі гір раз-по-раз озиралися, витріщаючись на нас, наче на самогубців.
Не пам’ятаю, коли ми розділилися: чех, замість підійматися просто до «refugio», поліз в якесь бокове відгалуження…
Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося: ще якась мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, все ще вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…
Але ця мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який пронизував до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу на сході понад схилом Котопаксі з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.
За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само, як їм було начхати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах. Жорстокі демони гір лютували. Судячи з усього, злостилися страшенно, бо за хвилину нас закутала справжня заметіль.
Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганячи жилами позбавлену кисню кров. Скидалося, що квадрицепсами на ногах замість крові текла густа смола.
Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюся, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На висоті все було інакше. Я спинявся, проте серце продовжувало шалено калататися, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до свого організму, несвідомо чекаючи на нові вибрики. Було таке відчуття, ніби то вже не «мій» організм.
А потім зненацька зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося роздувати груди й утягувати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних відчуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб заковтувати повітря. Я не на жарт перелякався, бо відчуття було таким, мовби легені стискалися та надималися без будь-яких сигналів із мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені та пульсував моїми легенями!
Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не нестача кисню в крові, збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтеся на висоту більше ніж 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки що не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені потрапляє все менше й менше кисню та, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто разом зі зменшенням кількості кисню у крові зменшується й концентрація СО2. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО2 за ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (хоча насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) та… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин узагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати, не даючи вам вирушити до праотців.
