Почувши про прибуття містера Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон поспішив до свого коня, а Катрина – до своєї кімнати.

Я побігла сховати малого Гортона і повиймати набої з хазяйської рушниці, що була його улюбленою забавкою під час нападів божевілля та становила неабияку загрозу для життя кожного, хто насмілювався йому суперечити або просто на довший час привернути до себе його увагу. І я почала виконувати свій намір – щоб він, коли вже раптом справа дійде до пострілів, не заподіяв нікому лиха.

Він увійшов, лаючись так, що гидко й слухати, і саме наскочив на мене зненацька, коли я запихала його сина до кухонної шафи. На Гортоні дика батькова любов позначалася так само, як і його скажена лють: завдяки першій малого ледь не роздушували в обіймах і заціловували до смерті, а під час нападів другої погрожували вкинути у вогонь чи розмазати по стіні. Тож бідне дитятко сиділо собі нищечком всюди, де я б не примудрилася його сховати.

– Он тут що за паскудство! – гаркнув Гіндлі й рвонув мене до себе, ухопивши ззаду за шию, мов собаку. – Пеклом чи раєм клянуся, ви, мабуть, дитину вбити здумали! Тим-то я й не бачу ніколи свого дитяти! Та з бісовою поміччю ти в мене проковтнеш оцей ніж, Неллі! Можеш не хихотіти! Я щойно сторч головою швиргонув Кеннета в болото Блек-Горс: одним більше, одним менше – то байдуже. Де один, там і другий – й когось із вас таки треба вбити! Не заспокоюся, поки не вб'ю.

– Цей ніж погано смакує, містер Гіндлі,– відповіла я, – ним різали копченого оселедця. Я волію бути застреленою, як на те ваша ласка. – Я б краще послав тебе до пекла! – кляв він.– І так я й зроблю. В Англії жоден закон не засудить чоловіка, який хоче навести лад у своєму домі; а в мене не дім, а паскудство. Розтуляй рота!

Затиснувши в кулаку ножа, він встромив його лезо між моїх зубів; та я ніколи особливо не боялася його вихваток.

Я сплюнула, підтвердила свої слова, що ніж таки огидний на смак, й сказала, що так просто це не пройде.

– Еге! – вигукнув він, відпустивши мене. – Я бачу, що цей малий негідник – ніякий не Гортон; вибач, Неллі. Якби це був він, я б його оббілував живцем за те, що він не підбіг привітатися, та ще й скиглить, ніби якого домовика побачив. Іди сюди, вилупку! Я тебе навчу, як обманювати доброго татка. Слухай, може, він хоч стрижений краще виглядатиме? Собака лютиться, як його остригти, а мені до смаку усе люте – подай-но мені ножиці,– люте й красиве! До речі, це просто бісівські підступи, диявольські витребеньки – отако дбати про свої вуха! Ми й без них немов віслюки. Цить, мій хлопчику, цить! Ось так, моє ж ти золотко! Не плач, дорогенький, годі! Поцілуй мене. Що, не хочеш? Поцілуй мене, Гортоне! Поцілуй, хай тобі чорт! Бог свідок, щоб я ростив оцю погань! Я точно колись скручу цьому миршавцю шию.

Бідний Гортон верещав та щосили пручався у батькових руках – і подвоїв свої зусилля, коли Гіндлі поніс його нагору й підняв над прірвою сходів. Я закричала, що він налякає малого до смерті, і кинулася рятувати дитину. Коли я добігла до них, Гіндлі перехилився через бильця, прислухаючись до шуму внизу: він майже забув, кого тримає в руках. «Хто там?» – спитав він, почувши, що хтось наближається до сходів. Я теж перехилилася через бильця, щоб дати знак ці Гіткліфові,– чиї кроки уже впізнала, – щоб він не йшов далі. І ледве я відвела погляд від Гортона, малий раптом шарпнувся, вислизнув із непевних рук Гіндлі – і впав. й Ми ще не встигли перелякатися, коли побачили, що маля врятоване. Гіткліф опинився внизу саме у потрібну мить; рвонувшись уперед, він упіймав малого та, поставивши його на ніжки, глянув угору, щоб дізнатися, хто винуватець події.

Скнара, що віддав виграшний лотерейний квиток за п'ять шилінгів, а назавтра дізнався, що він утратив на цій угоді п'ять тисяч фунтів, не зміг би виявити глибшої розпуки, ніж Гіткліф – побачивши містера Ерншо. Вираз його обличчя був красномовнішим од будь-яких слів і давав зрозуміти, як жорстоко він картає себе за те, що власноруч завадив жаданій помсті. Якби довкола було темно, то, смію гадати, він спробував би виправити цю помилку, розтрощивши Гортонові голову об сходи. Та ми були свідками спасіння малого, до того ж я вже була унизу, притискаючи до серця свій скарб. Гіндлі, знічений і наче аж протверезілий, спроквола спустився слідом.

– Це твоя вина, Неллі,– промовив він, – тобі треба було сховати хлопця, щоб він не втрапив мені на очі; треба було не підпускати його до мене! Він не забився?

– Забився? – гнівно скрикнула я. – Та він у вас як не вб'ється, то ідіотом виросте! Ох, як лишень його матінка не встане з могили – поглянути, як ви ставитеся до її дитяти! Та ви гірші від поганина, якщо так знущаєтеся з власної плоті та крові!

Він спробував пригорнути дитя, яке, щойно відчувши себе у безпеці, перестало ревіти. Та тільки-но батько торкнувся його, малий заверещав іще голосніше, ніж досі, і забився, мов у корчах.

– Не займайте його! Він вас ненавидить… Всі вони ненавидять вас, це правда! Щаслива у вас сімейка! Та й ви самі до чого докотилися, погляньте лишень на себе!

– Я ще й не до того дійду, Неллі,– засміявся цей пропащий чоловік, знову стаючи самим собою. – А зараз забирайтеся обоє. Чуєш, Гіткліфе! Геть із-перед очей! Щоб тобою й не пахло! Я б не хотів тебе вбивати сьогодні, хіба що дім підпалю – але то вже як мені заманеться.

Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.

– Ні, годі вже вам! – втрутилась я. – Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!

– Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, – була відповідь.

– Згляньтеся вже на власну душу! – просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.

– Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,– вигукнув богохульник.– І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!

Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.

– Шкода, що він не може впитися до смерті,– зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. – Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.

Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.

Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:

Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:

– Ти сама, Неллі?

– Так, міс, – відповіла я.

Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, – та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.

– Де Гіткліф? – спитала вона, перервавши мене.

– Працює,– відповіла я.

Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. «Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? – спитала я себе. – Це щось нове; та хай сама викручується – я не піду на поступки!» Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.

– О Боже! – врешті вигукнула вона. – Яка я нещасна!

– Це дуже прикро, – зауважила я. – Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів – а ви все незадоволені!