– Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? – спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці – навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.

– Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? – спитала я трохи лагідніше.

– Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, – поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?

– На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? – відказала я. – Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!

– Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, – ображено мовила вона, встаючи. – Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше – я вчинила неправильно?

– Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!

– Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, – скажи! – роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.

– Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, – наставницьки мовила я. – Передусім, чи любите ви містера Едгара?

– А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, – відповіла вона.

Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.

– Чому ви його любите, міс Кеті?

– Що за дурість! Я його люблю – і це головне.

– Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?

– Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.

– Погано, – завважила я.

– І тому, що він молодий і веселий.

– Ще гірше.

– І тому, що він любить мене.

– Байдуже, не в тім річ.

– І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.

– А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?

– Як будь-хто любив би, – ти дурненька, Неллі!

– Аж ніяк. Кажіть!

– Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його – повністю і всеохоплююче! Ось так!

– А чому?

– Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, – сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.

– У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, – відповіла я. – Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий – і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.

– Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.

– Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?

– Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.

– То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним – і, можливо, не завжди буде багатим.

– Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!

– Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.

– Мені не потрібний для цього твій дозвіл – я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.

– Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він любить вас. Все начебто йде на краще. То що ж вам не дає спокою?

– Оце! І оце! – відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. – Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!

– Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.

– Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.

Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.

– Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? – раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.

– Так, сняться й зараз, – відповіла я.

– І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти – тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!

– Ой, не треба, міс Катриної – вигукнула я. – Нам і так вистачає лиха, аби ще підіймати з небуття привидів та забивати собі голову якимсь маренням. Ну-бо, звеселіться, а то ви й на себе не схожі. Погляньте на малого Гортона! От цей не бачить уві сні нічого страшного. Як він любо всміхається, коли спить!

– Так; і як любо лихословить його батечко, сидячи на самоті! Ти, мабуть, пам'ятаєш його зовсім іншим – таким, як оце щокате сонько, малим і безневинним. Проте, Неллі, я все-таки змушу тебе слухати, це недовго, а веселитись у мене сьогодні не має сил.

– Не буду я слухати! Не буду! – квапливо проказала я.

Я тоді вірила у сни – так само, як зараз; а у всій подобі Катрини тієї миті вчувалося щось надзвичайно похмуре, майже зловісне – і це навіювало мені незбагненний жах перед чимось, що могло вилитися у пророцтво і звіщувати страшне лихо. Вона образилася, та розповідати не стала. Вдавши, що її ці думки зайняло інше, вона невдовзі почала знову: – Якби я потрапила на небеса, Неллі, я була б там дуже нещасною.

– Бо ви ще не готові вирушити туди, – відказала я. – Всі грішники були б нещасні в раю.

– Ні, не тому. Мені якось наснилося, що я була там.

– Та кажу ж вам, не хочу слухати ваших снів, міс Катриної.

– Іду спати, – перервала я її знов.

Вона засміялась і втримала мене, коли я хотіла підвестися з крісла.

– Тут нема нічого страшного! – вигукнула вона. – Я лише хотіла сказати, що на небесах не почувалася вдома: в мене серце розривалося від плачу – так я просилася назад на землю; і янголи розсердилися та скинули мене просто у вересове поле на верхівці Буремного Перевалу; там я й прокинулася, плачучи від щастя. Це пояснить тобі й мою таємницю, й усе інше. Шлюб із Едгаром Лінтоном – це не для мене, як не для мене й небеса; і якби цей лихий чоловік так не принизив Гіткліфа, я б не вагалася ані хвилі. Та тепер я принижу й себе, якщо вийду за Гіткліфа заміж, і тому він ніколи не дізнається, як я його кохаю – і не тому, що він вродливий, Неллі, а тому, що він більше я, ніж я сама. З чого б не були створені наші душі, його душа та моя – однакові, а душа Лінтона так само відмінна від наших, як місячний промінь від блискавки або лід від вогню.

Вона ще не скінчила говорити, коли я відчула присутність Гіткліфа. Побачивши краєм ока легкий порух, я обернула голову і вгледіла, як він встає з лави й нечутно виходить геть. Він слухав доти, доки Катрина не сказала, що для неї було б приниженням вийти за нього заміж, і тоді не захотів лишатися, щоб не слухати далі. Моя співбесідниця, сидячи на підлозі, через високу скриню не могла бачити ні його присутності, ні того, як він пішов; та я, стривожившись, звеліла їй говорити тихіше.

– Чому? – спитала вона, злякано роззираючись.

– Джозеф тут, – відповіла я, вчувши гуркіт його тачки по брукованому подвір'ї,– а з ним, певно, й Гіткліф. Не знаю, чи це не він щойно стояв у дверях?

– Але ж не міг він почути мене з дверей! – сказала вона. – Дай мені побавити Гортона, поки будеш накривати на стіл; а тоді поклич мене, я буду з вами вечеряти. Я хочу заспокоїти своє сумління і впевнитися, що Гіткліф про все це нічого не знає. Він же не знає, ні? Він не знає, як це – бути закоханим!