– Ось бачите, сер, я прийшов, як і обіцяв! – удавано бадьоро виголосив я. – Боюся, через негоду я пробуду у вас в ув'язненні з півгодинки, якщо ви, звісно, будете такі ласкаві надати мені притулок на такий час.

– Півгодини? – перепитав він, обтрушуючи одяг від снігу. – Цікаво, як це можна було вибрати для прогулянки таку негодящу погоду… Знаєте, що ви ризикували заблукати в тутешніх болотах? Такими вечорами навіть знайомі з цими заболоченими місцями люди часто збиваються з дороги. Можу вас запевнити, що на зміну погоди найближчим часом годі й сподіватися.

– Тоді, можливо, хтось із ваших хлопців мене проведе й залишиться ночувати у Грейнджі? Ви могли б мені виділити когось?

– Ні, не можу.

– Справді? Ну, тоді я буду змушений довіритися власній інтуїції, щоб віднайти дорогу.

– Гм… Ти колись зберешся робить чай? – кинув він потертому кожухові, що весь час зиркав то на мене, то на молоду леді.

– А йому теж наливати? – звернулася вона до Гіткліфа.

– Та роби ж щось нарешті! – так дико гримнув він у відповідь, що мене аж пересмикнуло. Тон, яким це було сказано, виказував справді лютий поганий характер. Тепер у мене вже не було підстав називати Гіткліфа всього лиш «солідним чолов'ягою».

Коли все нарешті було готове, він запросив мене приєднатися зі словами: «А тепер, сер, підсувайте до столу свого стільця». Ми всі – і неотесаний хлопчина теж – повсідалися за столом. Поки ми смакували вечерю, за столом панувала сувора мовчанка.

Я вирішив, що коли то я створив таку гнітючу атмосферу, то просто зобов'язаний розрядити обстановку. Не сидять же вони щодня такі нахмарені й небалакучі! Яка погана вдача в них не була б, не можуть же вони щоденно ходити з такими сердитими обличчями!

– Дивно, – почав я у перерві між чаюваннями – чекаючи наступної чашки чаю, – так дивно бачити, наскільки звички можуть впливати на наші смаки і почування. Багато хто не уявляє собі щасливого життя у такій цілковитій ізольованості від світу, у якій живете ви, містере Гіткліф. Але смію сказати, що в теплому сімейному колі, з такою прекрасною дамою серця…

– Дамою серця? – перервав мене він із майже сатанинським усміхом. – Та де ж вона, моя прекрасна дама серця?

– Я мав на увазі місіс Гіткліф, вашу дружину…

– Он як! То ви припускаєте, що її дух повстав у вигляді янгола-охоронця Буремного Перевалу, поки її тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?

Побачивши, що дав маху, я постарався виправитися. Звичайно ж, їхня різниця у віці була надто великою як для чоловіка і дружини. Йому близько сорока – вік, коли чоловіки не надтотішать себе надією на кохання юної дівчини. Таку мрію ми леліємо вже на схилі років. А дівчині важко було дати й сімнадцять.

Раптом мене осяяв здогад: цей селюк поруч зі мною, який сьорбає з блюдечка та хапає хліб немитими руками, і є її чоловік! Гіткліф-молодший, звичайно! Похована заживо у цьому домі, дівчина кинулася в обійми до першого-ліпшого, не У здогадуючись, що можуть існувати і кращі партії. Як шкода, що я змусив її пожалкувати про свій вибір.

Остання думка може здатися самовпевненою, але припускаю, що так і було. Мій сусіда по столу видається негарним, а я вже встиг переконатися, що мене вважають досить привабливим.

– Місіс Гіткліф – моя невістка, – сказав Гіткліф, підтверджуючи мої здогади. Говорячи це, він дивно поглянув на неї – поглядом, сповненим ненависті. Невже м'язи його обличчя функціонували не так, як у інших, викривлюючи перспективу справжніх душевних почуттів?

– А, звичайно, тепер я зрозумів! То ви є щасливим володарем серця цього чарівного янгола! – звернувся я до свого сусіди.

Помилка виявилася ще грубішою за попередню: парубійко почервонів і стис кулаки, вочевидь, збираючись показати, де тут зимують раки. Але він вчасно отямився й обмежився брутальними прокльонами в мою адресу, які я сумлінно пропустив повз вуха.

– Ви знову помиляєтеся, сер. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним чарівним янголом: її чоловік помер. Я сказав, що вона доводиться мені невісткою, отже, вона була дружиною мого сина.

– А цей хлопець…

– Не син мені, запевняю вас.

Гіткліф знову всміхнувся, ніби приписати йому таке батьківство було нечуваним зухвальством із мого боку.

– Моє ім'я – Гортон Ерншо, – відрубав хлопець, – і я раджу вам його поважати!

– Я, здається, нічим не виказав своєї неповаги, – відповів я, в душі потішаючись із його гордовито-пихатого тону.

Він витріщався на мене, поки я не відповів тим самим; очевидячки, поостерігся, що моя спокуса зацідити йому у й вухо або висловити вголос усе, що я про нього подумав, стане занадто сильною. Я усвідомив, що почуваюсь у цьому теплому родинному колі дедалі незатишніше. Гнітюча атмосфера будинку тисла на мене, не допомагав навіть такий-сякий фізичний затишок: я вирішив пильнувати, щоб не опинитися під цим негостинним дахом втретє.

Процес поглинання їжі скінчився; ніхто не зронив до мене ні слова, тому я підійшов до вікна глянути, що там із погодою.

Що за сумне видовище постало переді мною! На землю спустилася непроглядна ніч, а небо й довколишні пагорби заметіль перетворила в одну суцільну пелену зі снігу.

– Я не зможу дістатися додому без провідника, – мимоволі вихопилося в мене. – Шлях, певно, вже замело, а якщо й ні, то я навряд чи знайду дорогу в таку хуртовину.

– Гортоне, позаганяй вівці до кошари, а то їх за ніч геть засипле снігом, – звелів Гіткліф. – А двері припни дошкою.

– То що ж мені робити? – я почав дратуватись.

Мені ніхто не відповів; озирнувшись довкола, я побачив лише Джозефа, який ніс собакам відро каші, та місіс Гіткліф, що схилилася над вогнем, знайшовши собі розвагу: вона намагалася підпалити пучок сірників, що впали, коли вона діставала чай. Джозеф, спекавшись своєї ноші, критично оглянув кімнату і проскрипів:

– Це з якого дива ви тута байдикуєте, коли всі гарують надворі? Але вам шо кажи, шо не кажи – діла не буде! Най вас чортяка вхопить слідом за вашою матінкою!

Спершу я вирішив, що ця палка промова звернена до мене, і розлючено ступив до старого шарлатана з наміром виштовхати його за двері. Та мене перепинила місіс Гіткліф. – Ти, старий буркун! – вигукнула вона. – Ти не боїшся, що тебе чорти візьмуть, коли ти їх так любо згадуєш? Попереджаю, не зли мене, бо зажадаю, щоби диявол прийшов потвою душу! О! Поглянь сюди, Джозефе, – вела вона далі, знімаючи з полиці важку чорну книгу, – я покажу тобі, наскільки добре я оволоділа мистецтвом чорної магії; скоро весь дім це зрозуміє. Руда корова здохла не просто так, а твій ревматизм – навряд чи лише наслана Богом кара! У – Ох, поганка! – видихнув старий. – Хай береже нас од нечистого Господь!

– Ні, нечестивцю! Ти, відкинутий Богом, іди звідси, а то я занапащу твою душу! Я зліпила з воску та глини твою фігурку, і знай – перший же, хто наважиться переступити межу, буде… Ні, я не скажу, що з ним буде, але ти це відчуєш на власній шкурі! Забирайся, бо я можу тобі наврочити!

Мала відьмачка недобре всміхнулася, й Джозеф, здригнувшись від невдаваного жаху та бурмочучи молитви, поспішив зникнути з її очей. Вийшовши за двері, він вигукнув: «Відьма!». Я подумав, що вона просто жартує таким моторошним способом, і, коли ми залишилися наодинці, спробував змусити її перейнятися моєю скрутою.

– Місіс Гіткліф, – промовив я щиро, – вибачте, що турбую вас. Але смію думати, що людина з таким прегарним обличчям не може мати кам'яне серце. Дайте якусь вказівку, що допоможе мені знайти шлях додому: я маю не більше гадки, як туди дістатися, ніж ви – як проїхати до Лондона!

– Ідіть дорогою, якою прийшли, – відповіла вона, вмостившись у кріслі зі свічкою та поклавши перед собою важку книгу. – Скупа порада, але це все, що я можу вам сказати.

– Отже, якщо ви дізнаєтеся, що мене знайшли мертвим десь у твані або сніговому заметі, ваша совість потай не говоритиме, що у цьому є й ваша провина?

– Хай навіть і так, але я не в змозі вас супроводжувати. Вони не дозволять мені навіть вийти до садової брами.