Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.
– Кеті, ти що, сьогодні зайнята? – спитав Гіткліф. – Кудись збираєшся?
– Ні, надворі дощ, – відказала вона.
– Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? – не вгавав хлопець. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?
– Та наче ні,– завагавшись, мовила Катрина. – А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.
– Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, – зауважив хлопчина. – Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.
– Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!
– Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.
Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася – вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.
– Ізабелла та Едгар Лінтони говорили, що завітають сьогодні по обіді, але, поскільки падає дощ, їх навряд варто чекати, – проказала вона після хвилинної мовчанки.– І все ж таки вони можуть приїхати, і, якщо приїдуть, ти ризикуєш ні за що ні про що отримати прочуханки.
– Накажи Неллі сказати, що ти зайнята, – наполягав він, – не випроваджуй мене за двері через отих своїх жалюгідних і дурних друзів! Буває, мені так хочеться поскаржитися, що вони… та ні, краще мовчати…
– Що «вони», що? – скричала Кеті, метнувши на нього схвильований погляд. – Ой, Неллі! – додала вона роздратовано, вириваючися з моїх рук, – ти так ретельно мене зачесала, що згладила усі кучері! Годі вже, облиш мене в спокої. То на що тобі часом так хочеться поскаржитися, Гіткліфе?
– Ні на що: ти поглянь лише на календар на стіні! – і він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, й повів далі: – Хрестиками позначені ті вечори, які ти провела з Лінтонами, а крапками – ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожен день.
– Так, бачу, і це так по-дурному: ніби я зважаю, з ким і скільки мені треба провести вечорів! – роздратовано кинула Катрина.– І який це має сенс?
– Показати, що я зважав!
– І що, мені тепер весь час сидіти з тобою? – дедалі більше дратувалася дівчина.– І що мені з того за радість? Про що тобі зі мною говорити? Ти з таким же успіхом міг би бути німим, чи дурним немовлям, бо все, що ти говориш, розважає?» мене так само!
– Ти раніше ніколи не казала, що я говорю мало чи що А тобі неприємне моє товариство, Кеті! – схвильовано вигукнув Гіткліф.
– Коли люди нічого не знають і не говорять між собою, це важко назвати товариством, – промимрила вона.
Її товариш підвівся, та не встиг проказати й слова, як надворі зацокотіли копита й, тихенько застукавши у двері, до кімнати увійшов Едгар Лінтон; його лице сяяло від несподівано виказаної йому ласки. Катрина, безперечно, відзначила для себе, як різняться між собою її друзі, коли один увійшов, а другий тут-таки вийшов. Вони відрізнялися так, як різняться голі й непривітні гірські кручі від квітучої долини; і голос, і привітання Едгара на такий самий лад різнилися від його попередника. У Едгара була тиха й приємна манера говорити, він вимовляв слова так само, як і ви – не так різко, як говорять тут, а трохи м'якше.
– Я не зарано приїхав, ні? – спитав він, кидаючи погляд на мене. Я щойно почала витирати посуд та прибирати у шафі у дальньому кутку кімнати.
– Ні,– відповіла Катрина. – Що ти там робиш, Неллі?
– Свою роботу, міс.
(Містер Гіндлі Ерншо наказав мені, коли Лінтон надумається приїхати з візитом, завжди лишатися біля них третьою). Вона підступила до мене і сердито прошепотіла:
– Винось звідси свої ганчірки і сама з ними виходь: слугам нема чого робити при гостях!
– Раз уже випала така нагода, що хазяїна немає вдома, – голосно відказала я, – то треба попоратись. Він не любить, коли я прибираю тут за його присутності. Певна, містер Едгаре мене вибачить.
– А я не люблю, коли ти прибираєш тут у моїй присутності! – владно вигукнула юна леді, не лишаючи своєму гостю жодної можливості заговорити. Вона не спромоглася відійти від розмовки з Гіткліфом.
– Ви вже мені вибачте, міс Катрино, – була моя відповідь; і я знову взялася до роботи.
Вона, гадаючи, ніби Едгар нічого не бачить, вихопила у мене ганчірку й люто вщипнула за руку. Я казала, що не любила її і не вважала за зло дещо присадити її зухвале марнославство; до того ж мені справді було дуже боляче – тому я підхопилася й закричала:
– Ой, міс, яка ж це негарна витівка! Ви не маєте права мене чіпати, і я не збираюсь це терпіти!
– Я тебе не чіпала, ти, брехливе створіння! – вигукнула вона, знову стискаючи пальці, щоб повторити свій щипок – аж вуха почервоніли від злості. Катрина ніколи не могла приховати своїх почуттів – вони завжди були написані на її палаючому обличчі.
– А що це тоді таке? – і я показала чималий синець. Вона тупнула ногою, заціпенівши на мить, а потім у нападі шаленого гніву дала мені такого ляпасу, що на очах виступили сльози.
– Катрино, люба! Катриної – втрутився Едгар Лінтон, вражений тим, що його ідол двічі згрішив – спершу збрехавши, а потім повівшись жорстоко.
– Вийди з кімнати, Неллі! – повторила вона; нею тіпало. Малий Гортон, який всюди ходив зі мною і зараз сидів на підлозі поруч, побачивши мої сльози, і собі почав хлипати, видушуючи впереміш зі сльозами жалісні скарги на «злу тьотю Кеті», чим накликав її гнів на свою ні в чому не повинну голову. Міс Катрина вхопила його за плечі й почала трусити, поки бідне дитя не посиніло; Едгар мимоволі втримав її руки, щоб звільнити його. В одну мить дівчина вивільнилася, і на цей раз так приклала руку до враженого юнака, що вважати це дружнім жестом не наважився б ніхто. Він злякано відсахнувся. Я підхопила Гортона на руки й вийшла до кухні, лишивши двері відчиненими – мені-ж бо хотілося побачити, як вони дійдуть й згоди після такого. Скривджений гість, блідий, із тремтячими губами, попрямував до кутка, в якому лишив свого капелюха. А «Оце правильно! – мовила я до себе. – Прийми це до уваги і – тікай! Вона зробила тобі послугу, давши бодай якесь уявлення про свої справжні нахили».
– Куди ви йдете? – вимогливо спитала Катрина, затуляючи собою двері. Він ухилився і спробував її обминути.
– Ви не мусите йти! – не відступала дівчина.
– Мушу, і піду! – стримано мовив він.
– Ні,– наполягала вона, шарпнувши дверну ручку, – ще не час, Едгаре Лінтон. Сідайте, ви не залишите мене в такому стані. Я буду побиватися весь вечір, а я не хочу побиватися через вас!
– Хіба я можу лишитися, як ви мене вдарили? Катрина мовчала.
– Ви змусили мене боятися й червоніти за вас, – вів Лінтон далі,– і я більше сюди не прийду.
її очі повилися вологою, а вії затріпотіли.
– І ви зумисне сказали відверту неправду, – мовив він.
– Ні! – зойкнула дівчина в нестямі. – Я нічого не робила зумисне! Добре, йдіть, якщо вам так хочеться! Забирайтеся звідси! А я через це буду плакати… я захворію!
Вона впала на коліна біля крісла і розридалася по-справжньому. Едгарові стало рішучості, лиш аби вийти надвір; тут він зупинився. Я вирішила трохи його підбадьорити.
– Міс Кеті в нас страшенно вередлива, сер, – озвалася я до нього. – Така вже зманіжена лялечка! Ви б їхали краще додому, а то вона й справді занедужає – аби лиш нас засмутити.
Бідолашний хлопчина боязно ковзнув поглядом крізь вікно: він не мав достатньо духу, щоб піти, – так само як кішка не може покинути недоїдену мишу чи недобите пташеня. Авжеж, подумала я, не буде йому рятунку: він приречений – і рушає назустріч своїй долі. Так воно й сталося: хлопець рвучко повернувся, вбіг до будинку й зачинив по собі двері; і коли я трохи згодом прийшла їх попередити, що Ерншо повернувся, п'яний, скажений і ладний рознести будинок на друзки (його звичайне бажання в такому стані), то побачила, У що сутичка, навпаки, спричинилася до тіснішої близькості, допомігши побороти юнацьку сором'язливість, і дозволила зрозуміти, що під їхньою дружбою ховалося кохання.
