Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий.
— Нічого собі поліція! — обурився він. — Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.
Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.
— Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? — заявив Рулле.
— Ви не знаєте, що це образа честі! — додав Філле. — А за образу честі поліції замикають до в’язниці. Цього ви теж не знаєте?
Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.
— А моя торбинка з цукерками? — закричав він. — Хто її взяв?
Філле загрозливо підступив до нього.
— Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?
— Е ні, я ще не з’їхав з глузду! — правив своєї Карлсон. — Про образу честі я пам’ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.
Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсонові.
— Ось вона, я просто сховав її для тебе!
Тоді Філле глузливо засміявся:
— От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!
Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:
— Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.
Вона показала на Карлсона.
Той розсердився:
— Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?
Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.
— Адже злодії звичайно бувають обдерті, — сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв.
Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:
— Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки?
Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.
— Аякже, така ласкава, як гримуча змія, — пробурмотів Карлсон.
Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.
— Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку, — провадив своєї Філле.
Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.
— Це все добре, ласкаві жінки й таке інше, — нетерпляче сказав дядько Юліус, — але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?
Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.
— Правда ж, Рулле, яка вона приємна? — стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула. — Прегарні очі… делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?
Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.
— Що? Що ви сказали?
Філле мало не збився з мови.
— Та я тільки сказав… — почав він, але панна Цап не дала йому докінчити.
— Ага, наскільки я розумію, ви Філіп, — мовила вона й усміхнулась.
«Майже так само моторошно, як матінка», — подумав Малий. Філле здивувався:
— Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?
Панна Цап сердито кивнула.
— Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? — вона показала на Рулле.
— Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? — запитав Філле.
Він зрадів, і в очах його засвітилася надія.
Панна Цап так само сердито кивнула:
— Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?
— Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок, — сказав Карлсон.
Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.
— Не стріляйте! — закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.
— Ану витрушуйте гаманця й годинника! — звелів Карлсон. — А то я стрілятиму!
Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна.
— Нате! — сказав Філле.
Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. Їх не було кому спинити.
Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:
— Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє!
Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:
— Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?.. До кр-р-рові!
Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ
Після ночі з Філле й Рулле Карлсон запишався ще дужче, ніж звичайно. Щоранку, залітаючи до Малого, він будив його вигуком:
— Ось найкращий у світі Карлсон!
Найперше він видобував персикову кісточку — поглянути, скільки вона виросла, а тоді взяв собі за звичку летіти до дзеркала, що висіло над шафкою Малого. Дзеркало було невелике, та Карлсон літав то в один бік, то в другий, щоб якнайбільше побачити себе. Бо весь він у ньому не вміщався.
Літаючи, він чи то наспівував, чи то приказував щось, і Малий дочув, що то була похвальна пісня Карлсонові, яку він сам же таки й склав:
— Найкращий у світі Карлсон… гм-гм-гм… вартий десять тисяч крон… лякає злодіїв пістолетом… яке дзеркало тут погане… в ньому видно лиш частину… найкращого в світі Карлсона… але те, що видно, — дуже гарне… гм-гм— гм… до міри затовсте, еге-еге… і найкраще в усьому.
Малий був з ним згоден. Він теж вважав, що Карлсон найкращий в усьому. І диво дивне: навіть дядько Юліус був у захваті від Карлсона. Адже це він урятував йому гаманця й годинника. Такого дядько Юліус не міг забути першого ж дня. Зате панна Цап була така сама лиха до Карлсона, але він на неї не зважав. Аби тільки йому вчасно давали їсти, а їсти йому давали.
— Якщо мені не дають їсти, то я не граюся, — казав він задля годиться.
Панна Цап була б рада-радісінька, щоб Карлсон не грався, та дарма, бо його підтримували Малий і дядько Юліус. Вона щоразу бурчала, коли Карлсон приходив і сідав до столу саме тоді, як вони лаштувалися їсти, але нічого не могла вдіяти, і Карлсон сідав собі далі.
Після тієї ночі з Філле й Рулле він вважав, що так і належиться. Адже героєві, що приборкав навіть найлютішого хатнього цапа, ні в чому не можна відмовляти.
Карлсон, мабуть, трохи втомився — не так легко цілу ніч досліджувати хропіння, скрадатися, рачкувати і стріляти, — бо аж ген пополудні прилетів до кімнати Малого й почав принюхуватися, чи з кухні не пахне, бува, чимось смачним.
Малий також спав довго і в кілька заходів, поклавши Бімбо до себе в ліжко, — бо хіба ж виспишся, як ночами доводиться ловити злодіїв! Він прокинувся щойно перед тим, як залетів Карлсон. А збудили його якісь незвичайні страхітливі звуки з кухні. То панна Цап співала на весь голос. Малий ще не чув, щоб вона коли співала, і то був такий спів, що він палко бажав, аби вона швидше замовкла. З якоїсь причини панна Цап була саме нині в надзвичайно доброму гуморі. Вона перед полуднем навідалася до Фріди на Фрейгатан — може, це її так підбадьорило?
Бо вона співала, аж гуло:
— Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…
Але як саме буде краще для Фріди, ніхто не дізнався, бо Карлсон помчав до кухні й гукнув:
