— Глянь, яка стала полиця, — зажурився Малий. — Що скаже мама?

— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив Карлсон. — Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

— Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах», — пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

— Я мушу перевірити запобіжний клапан, — сказав він і почав завзято крутити якусь ручку. — Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах», — пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

— Оце-то воно, Малий! — вигукнув Карлсон. — Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст…

Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнаті

— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. — Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.

— Моя машина… — схлипнув він. — 3 неї залишились самі уламки!

— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. — Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

— Де? — здивувався Малий.

— У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.

— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.

— Нагорі, в моїй хатці на даху.

— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий. — І в ній кілька тисяч парових машин?

— Еге ж, принаймні кількасот набереться, — сказав Карлсон.

— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон…

— Ти ба, хатка, повна парових машин, — здивувався Малий. — Кількасот машин!

— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде, — сказав Карлсон. — Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

— І ти даси мені одну машину?

— Ну, звичайно.

— Зараз даси?

— Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

— Уявляю собі, що скаже тато, — занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.

— Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

— Як гарно, що ти завітав до мене, — сказав Малий. — Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і покрутив гудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

— Мотор чогось кашляє, — сказав він. — Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає… Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.

Малий теж подумав, що так буде найкраще.

Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

— Гей-гоп, Малий! — гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.

— Я ж уже сказав, що його звуть Карлсон і що живе він угорі на даху, — мовив Малий. — Що тут такого дуже дивного? Хіба люди не можуть жити, де їм хочеться?

— Не мороч нам голови, Малий, — сказала мама. — Ти налякав нас до смерті. Справжній вибух! Тебе ж могло вбити! Невже ти не розумієш цього?

— Розумію, але Карлсон однаково найкращий у світі машиніст, — відповів Малий і поважно глянув на маму.

Ну як вона не збагне, що не можна сказати «ні», коли найкращий у світі машиніст береться заводити твою парову машину!

— Треба відповідати за свої вчинки, Малий, — сказав тато, — а не складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.

— Ні, він існує! — заперечив Малий.

— Ще й літати може, — насмішкувато докинув Боссе.

— Уяви собі, що може, — відповів Малий. — Я гадаю, що він ще прилетить, і ти сам побачиш.

— От якби він прилетів завтра, — сказала Бетан. — Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.

— Завтра він не зможе, — пояснив Малий. — Завтра йому треба полетіти до майстерні і змастити моторчика.

— За твої витівки тебе самого треба було б змастити… — мовила мама. — Глянь, на що схожа твоя книжкова полиця?

— Карлсон каже, що це все дурниці, не варто й згадувати.

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю.

Проте на маму це ніяк не вплинуло.

— Це так каже Карлсон? — спитала вона. — Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах — таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим, радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя — то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» — з тривогою подумав Малий.

— Спокійно, тільки спокійно, — сказав собі він, достеменно як Карлсон. — Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з’явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

— Гарні картини, — сказав він. — Страх які гарні, хоч, мабуть, не такі гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

— У тебе нагорі багато картин? — спитав він.

— Кілька тисяч, — відповів Карлсон. — Я сам малюю вільної хвилини. Півників, пташок та інші гарні речі. Я найкращий у світі майстер малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого.

— Ти ба! — здивувався Малий. — Слухай… а чи не можна мені піні з тобою на дах, побачити твою хатку, твої парові машини й картини?

— Звичайно, можна, — відповів Карлсон. — А то ж як! Ласкаво прошу… колись іншим разом.

— Якби ж скоро, — зітхнув Малий.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Мені треба спершу трохи прибрати в хаті, але я швидко впораюсь. Відгадай, хто найкращий у світі швидкісний прибиральник?

— Мабуть, ти, — сказав Малий.

— Мабуть! — обурився Карлсон. — Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися? Найкращий у світі швидкісний прибиральник — Карлсон, що живе на даху. Це кожному відомо.

Малий охоче вірив, що Карлсон у всьому «найкращий у світі». І вже напевне він найкращий у світі товариш в іграх. Це Малий відчув на власному досвіді. Щоправда, Крістер і Гунілла теж гарні товариші, проте куди їм до Карлсона, що живе на даху. Малий вирішив неодмінно розповісти про нього Крістерові й Гуніллі, коли вони завтра йтимуть разом зі школи. А то Крістер тільки те й робить, що хвалиться своїм псом Йофою. Малий уже давно заздрить йому.