— Ет, не переймайся цим, — сказав Малий. — Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.

— Не перший, дякувати богу, — погодився Карлсон. — Але я навчу тебе трохи дода… ну, отого, що ти казав.

— Додавання, — мовив Малий. — Ти навчиш мене?

— Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.

Малий засміявся.

— Зараз ми перевіримо, — сказав він. — Хочеш?

Карлсон кивнув:

— Ну, шквар!

І Малий почав:

— Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами…

— Дякую, неси їх сюди, — сказав Карлсон.

— Не перепиняй мене, — сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене…

Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув:

— Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найскупіший, а це вже багато про що каже.

— Цить, зараз не про це йдеться, — сказав Малий.

Та Карлсон уперто правив своє:

— Гарно було б, якби ти дав мені повний пакуночок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!

— Не кричи, Карлсоне! — сказав Малий. — Це ж просто додавання… Отже, ти одержав одне яблуко від мами…

— Стривай! — люто вигукнув Карлсон. — Так не вийде. А де ті решта двоє, що я допіру одержав від неї?

Малий зітхнув.

— Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.

Карлсон пирхнув.

— Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.

— Не кричи, Карлсоне, — знов сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами…

Карлсон задоволено кивнув.

— От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.

— Авжеж, то скільки ти маєш яблук? — запитав Малий.

— А як ти гадаєш? — замість відповіді спитав Карлсон.

— Нащо мені гадати, я знаю, — мовив Малий.

— То скажи.

— Ні, це ти повинен сказати, розумієш?

— Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.

— Уяви собі, що не помилюся, — сказав Малий. — Ти маєш одинадцятеро яблук.

— Аякже, попав пальцем у небо, — зрадів Карлсон. — Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?

Малий трохи помовчав, не знаючи, що сказати. Врешті надумався.

— Ха-ха-ха, ти все вигадав! — засміявся він. — Бо в червні ще нема на деревах яблук.

— Еге ж, — сказав Карлсон. — А де ви їх набрали — ти й інші злодії з цієї хати?

Малий не хотів більше вчити Карлсона рахувати.

— Принаймні ти тепер знаєш, що таке додавання, — сказав він.

— А хіба я не знав? Це те саме, що збивати яблука, — сказав Карлсон. — Та й нічого мене вчити, бо я вже вмію додавати. Я найкращий у світі додавальник яблук і як тільки матиму час, то візьму тебе з собою на Лідінге й покажу, як воно робиться.

Карлсон запхнув до рота останній шматок бутерброда, тоді почав війну подушками. Але гарної війни не вийшло, тому що Бімбо голосно загавкав, як Карлсон шпурнув подушкою Малому в голову.

— Гав! — озвався Бімбо і вчепився зубами в подушку.

Вони змагалися за подушку, аж поки роздерли її. Тоді Карлсон підкинув подушку до стелі, пух порозлітався й почав опадати вниз так гарно, що Малий лежав на канапі й тільки сміявся.

— Наче сніг іде, — сказав Карлсон. — І все густіший та густіший, — додав він, знов підкидаючи подушку.

Та Малий сказав, що треба кінчати війну подушками, бо пора спати. Година була пізня, і вони почули, як у передпокої дядько Юліус побажав панні Цап на добраніч.

— Піду й ляжу в те коротке ліжко, — зітхнув він.

Раптом Карлсон чомусь дуже зрадів.

— Гей-гей! — вигукнув він. — Я сиджу собі, і мені спала на думку одна весела штука.

— Яка весела штука? — поцікавився Малий.

— Весела штука, що її можна зробити, якщо в когось ночуєш, — відповів Карлсон.

— Себто постелити ліжко? Але ж уже пізно, як ти його тепер стелитимеш?

— Так, уже пізно, — погодився Карлсон.

— Отож-бо, — вдоволено сказав Малий.

— То я не буду стелити, — мовив Карлсон.

— Чудово, — втішився Малий.

— Бо я вже постелив, — додав Карлсон.

Малий вражено сів на канапі.

— Кому?.. Чи не дядькові Юліусові?

Карлсон засміявся.

— От шибеник! Як ти вгадав?

Малий іще не пересміявся після війни подушками і знову захихотів, хоч знав, що так не можна.

— Ох, як дядько Юліус розсердиться! — сказав він.

— Еге ж, саме це я й хочу перевірити, — мовив Карлсон. — Я зараз облечу навколо будинку й загляну у вікно до спальні.

Малий перестав хихотіти.

— Нізащо в світі! Уяви, як дядько Юліус тебе побачить! Він подумає, що то шпигун, а ти сам знаєш, що тоді може бути.

Та Карлсон стояв на своєму. Якщо вже комусь постелив ліжко, то треба й подивитися, як йому те стеління сподобалося, бо інакше нема ніякого глузду стелити.

— Зрештою, я можу сховатися під парасольку.

Карлсон приніс із сіней мамину червону парасольку, бо надворі й далі лило як із відра.

— Та й піжами Боссе я не хочу намочити, — сказав він.

Карлсон був уже на вікні, з відчиненою парасолькою, готовий летіти. Малий дуже боявся і благав Карлсона:

— Прошу тебе, будь обережний. Гляди, щоб дядько Юліус тебе не побачив, бо тоді ми пропали.

— Спокійно, тільки спокійно, — сказав Карлсон і вилетів на дощ.

Малий залишився в кімнаті не спокійний, а навпаки, такий знервований, що аж кусав собі пальці.

Хвилини спливали, дощ надворі тарабанив, а Малий чекав. Раптом дядько Юліус розпачливо закричав пробі. І відразу по тому Карлсон залетів до кімнати. Вдоволено сміючись, він вимкнув мотор і поставив на килимок парасольку, щоб стікала вода.

— Він тебе побачив? — злякано спитав Малий. — Він уже був ліг спати?

— Він, мабуть, хотів лягти й навіть пробував, — відповів Карлсон.

Дядько Юліус голосно закричав.

— Я мушу глянути, що з ним скоїлося, — сказав Малий і кинувся до спальні.

Дядько Юліус сидів, загорнутий у простирадло, білий як стіна, витріщивши з ляку очі, а перед ним на підлозі безладною купою лежали подушки й укривала.

— Я не тебе кликав, — сказав він, побачивши Малого. — Приведи сюди панну Цап!

Та панна Цап сама почула крик і вже тупотіла з кухні. Тоді спинилася на порозі спальні й немов закам’яніла.

— О господи! — вигукнула нарешті вона. — Ви перестеляєте собі ліжко?

— Та ні, — відповів дядько Юліус. — Хоч мені й не подобається нова мода стелити ліжко, яку тут заведено… Але тепер мені не до цього.

Він замовк і тільки тихенько застогнав. Панна Цап підбігла до дядька Юліуса й приклала руку йому до чола:

— Що, може, ви захворіли?

— Еге ж, я захворів, — насилу вимовив дядько Юліус. — Напевне захворів. Ану, гайда звідси! — гримнув він на Малого.

І Малий зник. Але він причаївся за дверима, бо дуже хотів почути, що буде далі.

— Я не божевільний і не п’яний, — повів дядько Юліус. — Ані газети, ані щось інше не можуть мені навіяти ніяких дурниць… Отже, я напевне захворів.

— На що захворіли? — спитала панна Цап.

— Я марив… марив, як у гарячці, — сказав дядько Юліус. Тоді стишив голос так, що Малий ледве чув шепіт: — Я не хочу, щоб ви комусь розповідали про це. Але я на власні очі побачив Йона Блунда[6].

Коли Малий прокинувся другого ранку, Карлсона не було. Піжама Боссе лежала купкою на підлозі, вікно стояло відчинене, тож Малий зрозумів, що Карлсон полетів собі додому. Без нього в кімнаті здавалося порожньо, але, з іншого боку, так було краще. Панна Цап не матиме за що лаятись. Їй навіть не треба знати, що Карлсон ночував у Малого. Та все ж дивно, що без Карлсона життя стає тихе, смутне, ніби сіре. Хоч із Карлсоном була добра морока, та Малий нудьгував, коли той не з’являвся. Тому він відчув, що мусить послати Карлсонові коротеньке вітання. Отже, він підійшов до вікна й тричі смикнув за мотузку від дзвоника, хитро сховану за фіранкою. Той дзвоник провів Карлсон, щоб Малий міг йому сигналити. Як смикнути за мотузку, в Карлсона на даху озивається дзвоник. Карлсон сам визначив, як коли дзвонити.