— Давайте тепер я, — змінив гостроносого кремезний, аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він відчував себе дуже ніяково, що не він врятував утопленика, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний…
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було «виколото» серце, пробите стрілою, і під ним текст: «С юных лет счастья нет»…
Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпі гомоніли:
— Такий молодий!
— От горе!
— А як же це сталося?
— Кажуть, заплив за буйок і там його чи то корчі схопили, чи що!
— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!
І раптом утопленик розплющив очі… У натовпі збуджено загули.
Утопленик підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому, втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:
— Та він же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
— Авжеж! Тхне, як з бочки!
— Ах ти ж чорт!
— Ну й сучий син!
— І полізло, п'яне, у воду, щоб йому!..
— В таку спеку пити — то смерть!
— Ото тобі й корчі.
— Такий молодий! — чулося звідусіль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному «утопленикові», дивився-дивився на нього, а тоді звів руку та — ляп, ляп! — його по лиці долонею, аж задзвеніло.
— Правильно!
— Так його!
— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
— Думали, що він нещасна жертва, а він!..
— Ще йому, ще!
— І ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через «утопленика» і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручи «утопленика» під пахви і ведучи до човна.
— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!
— Хоч би прізвище дізнався.
— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — гукали люди вслід «утопленику». Але той тільки дурнувато витріщався — видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплив. Люди почали розходитися.
— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше… І там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здається, не тут… Далі… Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед!.. Ні, я тобі кажу, назад… А може, справді вперед? Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побігаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у річку.
А я берегом бігаю. Далеко одбігать не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю…
Через півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема…
— Може, він… втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанів же нема… А поплив він без штанів, — переконує мене Ява. — Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.
— Що ж робить?
— А хіба я знаю?
Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловік дав мені годинника. «Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити».
А я… друг називається! Забрав годинника і — фьюіть! — шукай вітра в полі…
— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Ніколи в житті я не був собі такий противний, як зараз. Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку у сусідки баби Насті, у Книшихи. Так там же тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Так то ж у рідної тітки і то ж пиріжок! А це в чужої людини і не пиріжок, а годинник — дорогу річ.
А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!
Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:
«Товариші міліціонери! Беріть мене за „шкірки“ і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!»
Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, товариша Валігуру, міліціонера, що в нашому селі живе, наш сільський п'яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде, в чім був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!
А варт лише товаришеві Валігурі піти й надягти міліцейського кітеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вівця, каже: «Звиняйте, гражданін начальник», — і йде додому спати.
Ні, голий міліціонер — це не міліціонер…
— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.
— То що — в міліцію? — перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Іди! Будь ласка! І передавай привіт підбитому міліціонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Так-от, сядем біля мосту і ждатимемо. Або ми його побачимо, або він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцільніше, мабуть, біля мосту сидіти, ніж, висолопивши язика, бігати по пляжу. Пішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я — з лівого. Сидимо. Вже сонце на вечірній пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очі болять дивитися. І голова паморочиться. Хіба помітиш когось у такій юрбі. Єдина надія, що нас помітять.
І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: «Бідна дитина», — і несподівано ткнула мені у руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирішила, що я старцюю. Отямився я — жінки вже й слід прохолов. Так і лишився я з трьома копійками… До чого я дійшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Підвівся я негайно і, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.
Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що він царя грає.
Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (в Києві якихось п'ять-шість театрів) і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про утопленика і про все інше).
