Почались репетиції…
Ох!..
Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штуки-викаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.
— От артисти! — так прямо й казав про нас дід Салимон А він на цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на великанського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне «по третій», він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимон сказав, що ми артисти, — ніяких сумнівів не було.
Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне — говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і «ламать дурочку» (як каже мій батько), і зовсім інше — говорити слова не свої, а які треба по п'єсі, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидко. Було кисло в роті і холодно в животі.
— Нічого, — підбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрі ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадійно бубонів я.
— Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував. Держись!
Я держався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з літератури — завжди мука була. Так у віршах хоч рима за риму чіпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи. А тільки папірець сховав — враз слова розбігаються, як таргани по припічку, і у голові порожньо, аж гуде… Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть по сцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а конференція. А ми не конференцію збиралися показувати, а «Ревізора» Гоголя.
— Яво, — зітхав я, — давай усе-таки вчити ролі. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. І Кагарлицький уже місяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навіть кіно двічі пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Ні-каг-да!.. Зубрьожка — то для дурнів, для неспособних. А ми з тобою хлопці способні. Обійдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТі чайка на завісі, і нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи півня зозулястого… Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зітхав і тягся за Явою.
Минали дні..
— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нічогісінько з своєї ролі не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разі будемо з тобою грати під суфлера. Качалов завжди грав під суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихід. Суфлер у нас справді знаменитий! Кузьма Барило. Чемпіон школи по підказках. З останньої парти підказує — ніби у самісіньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, ніби виступу найкращого столичного театру. Особливо після того, як на репетиції побував дід Салимон. Ми його не запрошували. Він зовсім випадково попав на репетицію (лагодив у клубі стільці, а тут ми прийшли). Спершу дід Салимон на нас уваги не звертав, стукав собі молотком. Тоді чуємо, стукання припинилось — прислухається дід. Ми саме роздраконювали першу дію, де городничий Стьопа Карафолька, дізнавшися від Бобчинського і Добчинського (тобто від нас з Явою) про ревізора (Колю Кагарлицького), дає вказівки поліцейському (Васі Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сцені, випнувши зроблене з подушок пузо, і хрипким басом (де тільки він у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговіцин… він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом'яну віху, щоб було схоже на планування. Воно чим більше ламання, тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, боже мій! Я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за поганий народ! Тільки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття!
Тут у п'єсі написано «зітхає». Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід. — От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревізор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тільки й чулося в усіх кутках Навіть старезні бабусі що зроду такого слова в роті не держали, й собі — «Ревізор», «Ревізор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревізор» ніякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався товариш Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь…
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з цієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це була справжня удача. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини і марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п'єсу. І от…
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і, не кваплячись, вантажити на віз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тільки не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона «вже почала другий віраж», що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде…
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю різонув третій дзвінок.
В залі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса із скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все!
Почалося.
Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.
